Відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із ст. 392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності

У грудні 2007 р. суб’єкт підприємницької діяльності С. (далі — Підприємець) звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Маранта, LTD» (далі — ТОВ «Маранта, LTD»), товариства з обмеженою відповідальністю «Славнафта» (далі — ТОВ «Славнафта») про визнання права власності на нежитлові приміщення, які розташовані за адресою: Черкаська область, Золотоніський район, 101 км автомобільної дороги Бориспіль—Дніпропетровськ—Запоріжжя та складаються зокрема, з приміщення АЗС, загальною площею 53,3 кв. метри, бензоколонки, ємностей, свердловини, вбиральні, відмостки, огорожі.

Позовні вимоги обґрунтовувались посиланням на те, що за договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 27 жовтня 2006 р. позивач набув у власність спірний комплекс АЗС. Право власності на нежитлові приміщення зареєстровано за позивачем 31 жовтня 2006 р.

20 вересня 2007 р. між позивачем та ТОВ «Маранта, LTD» укладено договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна (далі — договір), відповідно до якого позивач продав, а ТОВ «Маранта, LTD» купило нежитлові приміщення комплексу АЗС, розташовані за адресою Черкаська область, Золотоніський район, 101 км автомобільної дороги Бориспіль—Дніпропетровськ—Запоріжжя.

Водночас, у договорі сторони визначили спеціальні умови, виконанням яких обумовили перехід від продавця до покупця права власності на спірне майно за договором від 20 вересня 2007 р. Так, відповідно до п. 2.4 договору, сторони вказали, що оскільки, вони пов’язані договірними зобов’язаннями щодо купівлі-продажу, крім предмету цього договору, ще десяти інших об’єктів, право власності на майно за цим договором виникає у покупця лише за умови настання таких подій: підписання сторонами актів приймання-передачі інших десяти об’єктів; повної сплати покупцем вартості залишків палива на інших десяти об’єктах та на АЗС, що є предметом цього договору; підписання акту приймання-передачі майна, що є предметом договору; повної сплати покупцем продавцю загальної ціни майна, що є предметом цього договору; підписання продавцем заяви про проведення повного розрахунку між сторонами відповідно до умов договору та виконання покупцем інших зобов’язань, передбачених вказаним договором. Підпис продавця на цій заяві повинен бути посвідчений нотаріально.

Мотивуючи позовні вимоги, Підприємець зазначив, що оскільки ТОВ «Маранта, LTD» не виконало зобов’язання передбачені договором, 30 жовтня 2007 р. він повідомив Золотоніський виробничий підрозділ комунального підприємства «Черкаське обласне об’єднане бюро технічної інвентаризації» про відмову від зазначеного договору та його розірвання в односторонньому порядку. Натомість, ТОВ «Маранта, LTD» зареєструвавши за собою 4 грудня 2007 р. право власності на спірні нежитлові приміщення, уклало з ТОВ «Славнафта» договір купівлі-продажу від 10 грудня 2007 р., за яким відчужило спірне нерухоме майно на користь останнього.

Ухвалою господарського суду Черкаської області від 25 грудня 2007 р. до участі у справі залучено комунальне підприємство «Черкаське обласне об’єднане бюро технічної інвентаризації» (далі — БТІ) — третьою особою на стороні відповідача, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 5 лютого 2008 р. позов задоволено. Визнано право власності за Підприємцем на нежитлові приміщення АЗС, які розташовані за адресою: Черкаська область, Золотоніський район, Піщанська сільська рада, 101 км автомобільної дороги Бориспіль—Дніпропетровськ—Запоріжжя та складаються з приміщення АЗС, загальною площею 53,3 кв. метри, бензоколонки, ємностей, свердловини, вбиральні, відмостки, огорожі.

Рішення вмотивовано посиланням на те, що відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК право власності на майно у набувача виникає з моменту передачі майна, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому укладений між Підприємцем та ТОВ «Маранта, LTD» Договір відповідає приписам ст. 655 ЦК стосовно укладення договорів купівлі-продажу та за погодженням сторін містить спеціальну умову стосовно переходу права власності на спірне майно.

Водночас суд зазначив, що не виконавши всіх умов договору, з якими пов’язувалися істотні умови останнього щодо переходу права власності на придбане майно комплексу АЗС, ТОВ «Маранта, LTD» не набуло право власності на спірне майно, а отже товариство поза волею позивача та безпідставно продало спірне майно ТОВ «Славнафта». При цьому суд послався на приписи ст. 392, ч. 2 ст. 651, ч. 4 ст. 690 ЦК.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 квітня 2008 р. зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін з тих же підстав.

Постановою Вищого господарського суду України від 3 липня 2008 р. зазначені рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова вмотивована посиланням, на те, що суди не звернули уваги та не дали належної правової оцінки тій обставині, що спірний об’єкт зареєстрований на праві власності за ТОВ «Славнафта» згідно договору купівлі-продажу від 10 грудня 2007 р., укладеного між ТОВ «Маранта, LTD» та ТОВ «Славнафта», у якому позивач стороною не являється. Також суд касаційної інстанції поставив під сумнів правильність обрання позивачем способу захисту цивільного права та інтересу у спірному правовідношенні.

Водночас Вищий господарський суд України визнав передчасними висновки судів попередніх інстанцій щодо невиконання ТОВ «Маранта, LTD» умов договору, з яким пов’язувався перехід до покупця права власності на спірне майно, а також щодо правомірності відмови позивача від договору в односторонньому порядку.

28 серпня 2008 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Підприємця порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 3 липня 2008 р. у справі № 16/218. У касаційній порушено питання про скасування оскарженої постанови та залишення в силі попередніх судових рішень у справі з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий господарський суд України скасовуючи рішення місцевого і постанову апеляційного господарських судів та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції виходив з того, що спірний об’єкт зареєстровано на праві власності за ТОВ «Славнафта» відповідно до договору купівлі-продажу від 10 грудня 2007 р., укладеного між ТОВ «Маранта, LTD» та ТОВ «Славнафта», у якому Підприємець стороною не являється, а суди попередніх інстанцій на це уваги не звернули.

Водночас, Вищий господарський суд України поставив під сумнів правильність обрання позивачем способу захисту цивільного права та інтересу у спірному правовідношенні.

Проте з такими висновками погодитись не можна з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 334 ЦК право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що майно, яке є предметом договору, позивачем відповідачу — ТОВ «Маранта, LTD» не передавалось. Водночас, місцевий та апеляційний господарські суди вірно вказали на те, що не виконавши умов договору, з якими пов’язувався перехід до покупця права власності на придбане майно комплексу АЗС, ТОВ «Маранта, LTD» не набуло право власності на спірне майно, а відтак зазначене товариство поза волею власника (позивача) та безпідставно відчужило вказане спірне майно на користь ТОВ “Славнафта”.

Відповідно до ст. 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Отже, враховуючи ту обставину, що право власності на нежитлові приміщення комплексу АЗС зареєстроване за ТОВ “Славнафта”, позивачем правомірно заявлена вимога про визнання права власності на спірне майно.

Як встановлено місцевим та апеляційним господарськими судами та підтверджується матеріалами справи, 30 жовтня 2007 р. Підприємець повідомив БТІ про те, що ТОВ «Маранта, LTD» не прийняло від позивача майно вказане у договорі, не підписало акт приймання-передачі спірного нерухомого майна та не сплатило його вартість, а тому з огляду на це, продавець не надав заяви, передбаченої договором про виконання зобов’язань з боку ТОВ «Маранта, LTD».

21 листопада 2007 р. позивач за участю нотаріуса повідомив ТОВ «Маранта, LTD» про невиконання товариством умов договору, а відтак про свою відмову від зазначеного договору та розірвання останнього в односторонньому порядку.

Такі дії позивача не суперечать вимогам ч. 4 ст. 690 ЦК, якою передбачено, що якщо покупець без достатніх підстав зволікає з прийняттям товару або відмовився його прийняти, продавець має право вимагати від нього прийняти та оплатити товар або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.

Частиною 3 ст. 651 ЦК передбачено, що у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 111⁷ ГПК касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Всупереч зазначеним приписам ГПК Вищий господарський суд України вдався до самостійного встановлення обставин у справі та їх правової оцінки. Зокрема, суд касаційної інстанції не погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які всебічно та об’єктивно з’ясували обставини справи і при цьому встановили невиконання ТОВ «Маранта, LTD» всіх умов договору, з якими пов’язувалися істотні умови договору щодо переходу права власності на придбане майно комплексу АЗС.

З огляду на викладене, оскаржувана постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а незаконно скасована нею постанова Київського міжобласного апеляційного господарського суду — залишенню в силі.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Конституції України, статей 2, 39 Закону України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ “Про судоустрій України” щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законної постанови суду апеляційної інстанції. У зв’язку з цим наведений у ст. 111¹⁸ ГПК перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷ — 111²¹ ГПК, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України касаційну скаргу Підприємця задовольнила: постанову Вищого господарського суду України від 3 липня 2008 р. у справі № 16/218 скасувала, а постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 22 квітня 2008 р. залишила в силі.