До правовідносин про визнання права власності на 1/2 частини квартири в порядку поділу майна подружжя, які виникли в 1993 році, суди помилково застосували норми СК України та ЦК України, які чинні лише з 1 січня 2004 р.

Так, відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У ч. 1 ст. 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Спільним майном подружжя є придбане за рахунок спільних доходів рухоме й нерухоме майно, незалежно від того, що один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку, і незалежно від того, на ім’я кого з подружжя це майно придбано.

Вирішуючи питання, чи є нерухоме майно, набуте одним з подружжя за договором довічного утримання, укладеного під час шлюбу, спільним майном подружжя, суд також не врахував, що за змістом ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утримання не є безоплатним, тому що за умовами договору набувач майна зобов’язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна. Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю. Крім того, такий договір не узгоджується з положеннями ст. 24 КпШС України про роздільне майно

У червні 2007 р. М.І. звернулася до суду з позовом до М.Г. про визнання права власності на ^1/2 частини квартири в порядку поділу майна подружжя.

Позивачка посилалася на те, що під час шлюбу вона та відповідач 20 квітня 1993 р. уклали договір довічного утримання з Л.Г. Проте договір оформили на відповідача, й за умовами угоди йому було передано квартиру у смт Ювілейному Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

Відповідач за умовами договору зобов’язався довічно утримувати Л.Г., забезпечувати її одягом, їжею, доглядом і надавати необхідну допомогу. Оскільки М. І. перебувала в шлюбі з відповідачем, то вона нарівні з ним ще з 1991 р. виконувала умови договору — надавала Л.Г. фізичну допомогу, а матеріальну та фінансову остання отримувала за рахунок їхнього сімейного бюджету. 22 травня 1993 р. Л.Г. померла. Позивачка з чоловіком та неповнолітньою дочкою поселились у спірній квартирі, в якій і мешкають. Після розлучення відповідач не визнає за нею права на квартиру, тому вона просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частини спірної квартири.

Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 14 липня 2008 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 жовтня 2008 р., у задоволенні позову відмовив.

У касаційній скарзі М.І. просила скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення її вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи, наведені у скарзі, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що договір довічного утримання було укладено між відповідачем М.Г. та Л.Г. Умови договору виконувались лише відповідачем, його батьками та бабусею — Г.В. Позивачка М.І., хоча й перебувала в шлюбі з М.Г. на час укладення договору, проте участі у виконанні його умов не брала, адже не мала для цього матеріальних можливостей, а також була в цей час вагітною й доглядала за своєю дочкою.

Судом установлено, що 20 квітня 1993 р., тобто в період шлюбу між сторонами, відповідач М.Г. уклав договір довічного утримання з Л.Г. Згідно з умовами договору Л.Г. передавала у власність М.Г. спірну квартиру. Він зобов’язався її довічно утримувати, забезпечувати одягом, їжею, доглядом та необхідною допомогою; вартість матеріального забезпечення була визначена сторонами в розмірі 3 тис. крб. на місяць. 22 травня 1993 року Л.Г. померла.

До зазначених правовідносин, які виникли в 1993 р., суд першої інстанції помилково застосував норми СК та ЦК, які набрали чинності лише з 1 січня 2004 року. Апеляційний суд не звернув на це уваги й залишив судове рішення без змін.

Відповідно до ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У ч. 1 ст. 24 КпШС передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Згідно зі ст. 425 ЦК УРСР за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги на визначену сторонами суму.

З урахуваннм зазначених норм права та на порушення статтей 212—214 ЦПК суд не дав належної оцінки доводам позивачки про те, що спільним майном подружжя є придбане за рахунок спільних доходів рухоме й неруховме майно, незалежно від того, що один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку, і незалежно від того, на ім’я кого з подружжя це майно придбано.

Суд також не врахував, що за змістом ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утримання не є безоплатним, тому що за умовами договору набувач майна зобов’язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна. Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю. Крім того, такий договір не узгоджується з положеннями ст. 24 КпШС про роздільне майно.

Проте суд не з’ясував, за рахунок яких коштів (доходів) М.Г. здійснював утримання відчужувача майна, оскільки посилання судів на те, що М.І., перебуваючи у вагітному стані, фізично не могла надавати допомогу відчужувачу майна, не працювала та не мала фінансових можливостей для її утримання, згідно зі ст. 22 КпШС враховуватись не можуть.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК щодо законності й обґрунтованості. Наведені порушення призвели до неправильного вирішення спору, що за ст. 338 ЦПК є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, у ході якого необхідно усунути зазначені вище недоліки та ухвалити рішення відповідно до вимог закону.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу М.І. задовольнила частково: рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2008 р. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 9 жовтня 2008 р. скасувала, справу передала на новий розгляд до суду першої інстанції.