За змістом ст. 69 КК України суд може не призначати обов’язкове додаткове покарання лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного

Шевченківський районний суд м. Чернівців вироком від 19 червня 2008 р. засудив Г. до позбавлення волі: за ч. 2 ст. 200 КК — на два роки, за ч. 2 ст. 364 КК із застосуванням ст. 69 КК — на три роки без позбавлення права обіймати посади в банківських установах, за ч. 2 ст. 366 КК із застосуванням ст. 69 КК — на два роки без позбавлення зазначеного права. Відповідно до ст. 70 КК за сукупністю злочинів засудженому остаточно визначено покарання у виді трьох років позбавлення волі без позбавлення права обіймати посади в банківських установах, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік і покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК.

Постановлено стягнути із засудженого на користь комерційного банку «ПриватБанк» (далі — Банк) 137 тис. 471 грн на відшкодування матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

Г. визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду керівника сектору кредитування, а з 8 вересня 2006 р. — начальника відділу кредитування філії Банку, як службова особа, наділена адміністративно-розпорядчими та адміністративно-господарськими обов’язками, зловживав своїм службовим становищем та вчиняв незаконні дії із засобами доступу до банківських рахунків за таких обставин.

Із лютого 2006 р. по лютий 2007 р. Г. за попередньою змовою з особою, матеріали справи щодо якої виділені в окреме провадження, незаконно оформив та видав експрес-кредити на загальну суму 108 тис. доларів США, за якими безпосередньо було знято готівкою з карткових рахунків громадян 96 тис. 141 долар США, а решту цих кредитів використано на списання заборгованості за виданими кредитами. Із суми грошей, отриманої готівкою, 62 тис. доларів США було використано на потреби особи, матеріали справи щодо якої виділені в окреме провадження, і 34 тис. доларів США — на погашення заборгованості за кредитами, оформленими на користь цієї особи. Станом на 1 серпня 2007 р. заборгованість за кредитами становила 41 тис. 778 доларів США, що відповідно до курсу Національного Банку України еквівалентно 210 тис. 979 грн, тобто Банку було заподіяно шкоду на зазначену суму.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернівецької області, не оспорюючи правильності кваліфікації дій засудженого та доведеності його вини у вчиненні злочинів, порушив питання про скасування постановленого вироку і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та м’якістю призначеного Г. покарання. Він зазначив, що суд не призначив засудженому додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади, що передбачене санкціями ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК як обов’язкове.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила його з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК суд, призначаючи покарання, повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Згідно зі ст. 75 КК, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення його від відбування покарання з випробуванням.

У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі — Постанова) зазначено, що суди, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, повинні виходити з класифікації злочинів, а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форма вини, мотив, мета, спосіб вчинення, кількість епізодів, характер і ступінь тяжкості наслідків тощо).

Однак суд цих вимог закону не дотримав.

Так, він, призначаючи Г. покарання, повною мірою не врахував, що за змістом ст. 12 КК злочин, передбачений ч. 2 ст. 364 цього Кодексу, належить до тяжких, а злочини, передбачені ч. 2 ст. 200, ч. 2 ст. 366 цього ж Кодексу, — до злочинів середньої тяжкості. Суд також не взяв до уваги ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину: кількість та суму незаконно оформлених і виданих кредитів, тривалість вчинення злочину із використанням службового становища.

Г., обіймаючи посаду начальника відділу кредитування філії Банку, із лютого 2006 р. по лютий 2007 р. незаконно оформив та видав кредити на загальну суму 108 тис. доларів США.

Як убачається з матеріалів справи, засуджений заподіяну матеріальну шкоду в сумі 137 тис. 471 грн не відшкодував.

Оцінюючи дані про особу Г., суд послався на його позитивну характеристику з місця роботи і при цьому не звернув увагу на те, що саме під час роботи у філії Банку той, використовуючи своє службове становище, тривалий час вчиняв умисні корисливі злочини. Суд оцінив характеристику Г. як позитивну неправильно, оскільки вона не відповідає дійсності, суперечить матеріалам справи, а тому не може враховуватися при призначенні засудженому покарання.

За змістом ст. 69 КК та згідно з п. 8 Постанови непризначення обов’язкового додаткового покарання може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Відповідно до вказаного пункту Постанови в кожному випадку застосування ст. 69 КК суд зобов’язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину та впливають на пом’якшення покарання, а в резолютивній частині вироку — послатися на застосування ч. 1 цієї статті.

Суд не призначив Г. обов’язкового додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади без додержання зазначених вимог закону.

За таких обставин доводи заступника прокурора Чернівецької області про м’якість призначеного засудженому покарання та неправильне застосування кримінального закону є обґрунтованими.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Шевченківського районного суду м. Чернівців від 19 червня 2008 р. щодо Г. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.