Віднесення до складу витрат на придбання векселів в окремому «ціннопаперовому» обліку вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку–позивача, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари, ґрунтується на законі (підпункт 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств») та позиції Державної податкової адміністрації України, викладеній, зокрема, в її листі від 19 березня 2008 р. № 2466/6/15-0216, а також у п. 2.3 Методичних рекомендацій щодо здійснення перевірок суб’єктів господарювання, які використовують цінні папери у фінансово-господарській діяльності, та порядку документування виявлених порушень податкового законодавства, викладених у додатку до листа Державної податкової адміністрації України від 23 червня 2006 р. № 11927/7/23-1017.
Аналіз положень підпунктів 7.6.1, 7.6.3 та 7.6.4 п. 7.6. ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» дає підстави вважати, що формування витрат на придбання цінних паперів не пов’язується з фактом їх наступного продажу (моментом продажу) *

11 квітня 2011 р. Верховний Суд України, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Пілон Інвест» (далі — ТОВ) до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі — ДПІ) про скасування податкового повідомлення-рішення, в с т а н о в и в:

У березні 2005 р. ТОВ звернулося до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення ДПІ від 2 березня 2005 р. № 139/23-6/32532383, яким йому визначено податкове зобов’язання з податку на прибуток підприємства у розмірі 2 млн 278 тис. 334 грн 44 коп. (у тому числі 938 тис. 137 грн 71 коп. штрафних санкцій).

На обґрунтування позову ТОВ послалося на те, що висновок ДПІ про порушення ТОВ підпункту 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 та підпункту 4.1.3 п. 4.1 ст. 4 Закону від 28 грудня 1994 р. № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств» (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон) у зв’язку із заниженням податку на прибуток та завищенням суми збитків, отриманих від операцій із цінними паперами за 9 місяців 2004 р., є протиправним.

Справа судами розглядалася неодноразово.

За результатами останнього розгляду постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 липня 2009 р. позов ТОВ задоволено.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 15 червня 2010 р. скасував постанову суду першої інстанції, у задоволенні позову відмовив, пославшись на те, що ТОВ не здійснювало витрат на придбання векселів, отриманих від контрагентів, оскільки ці векселі були емітовані покупцями з метою розрахунку за продані їм товари та векселі, а отже, воно неправомірно віднесло 23 млн 920 тис. 586 грн 92 коп. до складу витрат в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами та деривативами.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 9 листопада 2010 р. постанову суду апеляційної інстанції скасовано та залишено в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 липня 2009 р.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, визнав, що позовні вимоги ТОВ обґрунтовані, а податковий орган неправильно визначив об’єкт оподаткування при донарахуванні суми податку на прибуток.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали суду касаційної інстанції з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС, ДПІ просило скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 листопада 2010 р. та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заява про перегляд оскаржуваної ухвали касаційного суду підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ДПІ ухвалі цього ж суду від 30 жовтня 2008 р. по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано підпункт 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону.

Так, у справі, в якій до заяви додано ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 жовтня 2008 р., суди при вирішенні спору дійшли висновку, що віднесення суми коштів, сплачених платником податку як внесок до статутного фонду іншого підприємства, до складу витрат за операціями з цінними паперами і деривативами є неправомірним, оскільки товариство здійснило саме пряму інвестицію до статутного фонду в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою, тобто на поворотній основі, а не придбані як товар у покупця за компенсацією їх вартості.

У справі, що розглядається, касаційний суд визнав обґрунтованим віднесення ТОВ до складу витрат в окремому податковому обліку фінансових результатів операцій з цінними паперами та деривативами вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку–позивача, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари. Тобто в обох випадках предметом доказування є правомірність віднесення вартості цінних паперів до складу витрат на їх придбання в окремому «ціннопаперовому» обліку відповідно до п. 7.6 ст. 7 Закону (оподаткування операцій з цінними паперами та деривативами).

Верховний Суд України погоджується з тим, що висновок суду касаційної інстанції в ухвалі, яка переглядається, правильний. Віднесення до складу витрат на придбання векселів в окремому «ціннопаперовому» обліку вартості векселів, емітованих покупцями цінних паперів та інших товарів у платника податку–позивача, якими здійснено розрахунок за поставлені цінні папери та інші товари, ґрунтується на законі (підпункт 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону) та позиції Державної податкової адміністрації України (далі — ДПА), викладеній, зокрема, в її листі від 19 березня 2008 р. № 2466/6/15-0216, а також у п. 2.3 Методичних рекомендацій щодо здійснення перевірок суб’єктів господарювання, які використовують цінні папери у фінансово-господарській діяльності, та Порядку документування виявлених порушень податкового законодавства, викладених у додатку до листа ДПА від 23 червня 2006 р. № 11927/7/23-1017.

Водночас твердження Вищого адміністративного суду України з посиланням на листи ДПА від 16 липня 2004 р. № 13292/7/15-1117, від 2 березня 2005 р. № 1799/6/15-1116 та від 14 травня 2005 р. № 9265/7/15-1117 про те, що право на таке віднесення виникає у платника податку лише за наслідками звітного періоду, в якому цей платник продає такі векселі, суперечить приписам Закону.

Так, відповідно до підпункту 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових та товарних деривативів.

У підпунктах 7.6.3 та 7.6.4 цього ж пункту Закону визначено, що під терміном «витрати» слід розуміти суму коштів або вартість майна, сплачену (нараховану) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсація їх вартості, а під терміном «доходи» — суму коштів або вартість майна, отриману (нараховану) платником податку від продажу, обміну або інших способів відчуження цінних паперів та деривативів, збільшену на вартість будь-яких матеріальних цінностей чи нематеріальних активів, які передаються платнику податку у зв’язку з таким продажем, обміном або відчуженням.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що формування витрат на придбання цінних паперів не пов’язується з фактом їх наступного продажу (моментом продажу).

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду, під час здійснення якого з урахуванням дат конкретних операцій слід з’ясувати чи не призвела помилка у визначенні моменту збільшення витрат на придбання цінних паперів до неправильного остаточного судження.

Керуючись статтями 241—243 КАС, Верховний Суд України п о с т а н о в и в:

Заяву ДПІ задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 листопада 2010 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого п. 2 ч. 1 ст. 237 КАС.