Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Рішенням Європейського суду з прав людини було встановлено порушення національними судами ст. 1 зазначеного протоколу: суди за вимогою інших співвласників позбавили особу права власності на належну їй частку квартири з порушенням правил щодо попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена ст. 365 ЦК України вимога про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основних умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди

У липні 2003 р. Р.А.І. звернувся до суду з позовом до Р.А.В. про виділення частки зі спільного майна.

Позивач зазначив, що він, Р.А.В. та І. є співвласниками квартири. Пославшись на те, що ця квартира складається з трьох ізольованих жилих кімнат і йому належить 1/4 частка спірної квартири, просив виділити йому у власність жилу кімнату площею 14,6 м² у порядку, передбаченому ст. 15 ЦК 1963 р.

У серпні 2003 р. Р.А.В. та І. звернулися до суду із зустрічним позовом до Р.А.І. про визнання права власності на квартиру та стягнення суми.

Пославшись на те, що Р.А.І. у спірному жилому приміщенні не проживає, спільне користування квартирою неможливе, крім того, належна йому ідеальна частка квартири становить 13,2 м², тому його вимоги про виділення йому у власність жилої кімнати площею 14,6 м² безпідставні, Р.А.В. та І. просили припинити право власності Р.А.І. на належну йому 1/4 частку квартири, визнати за ними право власності на зазначену частку квартири та стягнути з них на користь Р.А.І. вартість цієї частки.

Шевченківський районний суд м. Києва рішенням від 28 травня 2004 р. в задоволенні позовних вимог Р.А.І. відмовив; зустрічні позовні вимоги Р.А.В. та І. задовольнив: визнав за ними право власності на належну Р.А.І. 1/4 частку квартири (по 1/8 частці); стягнув на користь Р.А.І. з кожної з них по 60 тис. 873 грн 75 коп.

Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 14 вересня 2004 р. це рішення районного суду змінив, посилання на ст. 115 ЦК 1963 р. як на правову підставу вирішення спору виключив і постановив вважати, що спір вирішено на підставі статей 364, 365 ЦК; у решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 16 червня 2005 р. ухвалені у справі судові рішення залишила без змін.

Європейський суд з прав людини рішенням від 21 грудня 2010 р. у справі за заявою Р.А.І. № 35041/05 установив наявність порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Перший протокол), ратифікованого Україною Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, а саме: незаконне позбавлення Р.А.І. майна у зв’язку з порушенням правил щодо попереднього депонування суми відшкодування, що може призвести до негативних економічних наслідків для Р.А.І., оскільки вимога попереднього платежу є не технічною складовою процедури відчуження майна, яка встановлена законом, а основною вимогою, на якій повинно ґрунтуватися рішення суду про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішення національних судів не мали юридичної підстави, суди свавільно відхилилися від писаного права, не надавши обґрунтування, та відхилили вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2010 р. у цій справі набуло статусу остаточного 21 березня 2011 р.

14 квітня 2011 р. Р.А.І. звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із заявою про перегляд ухвалених у справі судових рішень і, пославшись на встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань під час вирішення справи судом, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2004 р., ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2004 р., ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 червня 2005 р. та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 червня 2011 р. допустила до провадження Верховного Суду України цивільну справу за позовом Р.А.І. до Р.А.В. про виділення частки зі спільного майна й за зустрічним позовом Р.А.В., І. до Р.А.І. про визнання права власності на квартиру та стягнення суми для перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2004 р., ухвали Апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2004 р., ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 червня 2005 р.

Суддя Верховного Суду України ухвалами від 20 червня 2011 р. відкрив провадження про перегляд рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2004 р., ухвали Апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2004 р., ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 червня 2005 р.; витребував матеріали справи; визначив органом державної влади, представник якого може дати пояснення в суді по суті заяви у справі за позовом Р.А.І. до Р.А.В. про виділення частки зі спільного майна та за зустрічним позовом Р.А.В., І. до Р.А.І. про визнання права власності на квартиру та стягнення суми, Кабінет Міністрів України.

Як на підставу для перегляду рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2004 р., ухвали Апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2004 р., ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 червня 2005 р. Р.А.І. послався на рішення Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2010 р. у справі «Андрій Руденко проти України» за заявою Р.А.І. № 35041/05.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Верховний Суд України визнав, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог Р.А.І. і задовольняючи зустрічні позовні вимоги Р.А.В. та І., суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що оскільки належна Р.А.І. 1/4 частка у квартирі не може бути виділена в натурі, Р.А.І. у спірній квартирі не проживає, сумісне користування цим жилим приміщенням неможливе, то за Р.А.В. та І. як іншими учасниками спільної власності слід визнати право власності на належну Р.А.І. 1/4 частку квартири й стягнути з них на користь Р.А.І. вартість такої частки.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом від 17 липня 1997 р. (далі — Конвенція), держави, які ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Порядок виконання рішення Європейського суду з прав людини, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Закон № 3477-IV), Законом від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі — Закон № 606-XIV), іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 1 Закону № 3477-IV виконанням рішення Європейського суду з прав людини є: а) виплата Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі ст. 10 цього Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду з прав людини.

Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

У справі, що розглядається, рішенням Європейського суду з прав людини було встановлено порушення національними судами ст. 1 Першого протоколу: суди за вимогою інших співвласників позбавили Р.А.І. права власності на належну йому частку квартири з порушенням правил щодо попереднього внесення суми відшкодування вартості такої частки на депозит суду, не врахувавши, що встановлена ст. 365 ЦК вимога про попереднє внесення на депозитний рахунок суду вартості частки в спільному майні в разі припинення права власності за вимогою інших співвласників є однією з основ­них умов ухвалення рішення про позбавлення особи майна без її згоди, тому рішеннями національних судів Р.А.І. незаконно позбавлений майна.

Згідно зі ст. 355 ЦПК заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Відповідно до ч. 3 ст. 360⁴ ЦПК, якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної п. 2 ч. 1 ст. 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК, Верховний Суд України заяву Р.А.І. задовольнив: рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 травня 2004 р., ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 14 вересня 2004 р., ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 червня 2005 р. скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.