Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса зазначеним Законом не передбачено

У листопаді 2009 р. товариство з обмеженою відповідальністю «Наола» (далі — ТОВ) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Рівненської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль» (далі — Банк), третя особа, яка не заявляла самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, — приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Б., про визнання частини договору застави недійсним та скасування виконавчого наказу від 27 серпня 2009 р. № 319.

Обґрунтовуючи свій позов, позивач зазначив, що п. 2.12 договору застави транспортного засобу від 15 жовтня 2008 р. № 014/52/940-з3 (далі — договір застави), укладеного між ТОВ і Банком, не відповідає вимогам статей 24, 26 Закону від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів, та реєстрацію обтяжень» (далі — Закон № 1255-IV), оскільки не передбачає такого позасудового способу звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження за виконавчим написом нотаріуса.

Господарський суд Рівненської області рішенням від 21 грудня 2009 р. позов задовольнив: визнав недійсним п. 2.12 договору застави і скасував виконавчий напис від 27 серпня 2009 р. № 319, вчинений Б. щодо звернення стягнення на предмет застави.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 6 липня 2010 р., залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 19 серпня 2010 р., зазначене рішення Господарського суду Рівненської області скасував і в задоволенні позову відмовив.

В основу постанов судів апеляційної і касаційної інстанцій покладено висновок про те, що перелік позасудових способів звернення стягнення на заставлене майно, визначений ст. 26 Закону № 1255-IV, не є вичерпним і не містить заборони щодо звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення виконавчого напису, передбаченого п. 6 ст. 20 Закону від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ «Про заставу» (далі — Закон № 2654-ХІІ).

ТОВ у порядку ст. 111¹⁹ ГПК подало заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 серпня 2010 р. з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 24, 26 Закону № 1255-IV та ст. 20 Закону № 2654-ХІІ.

На обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого ухвалені різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, заявник надав постанови Вищого господарського суду України від 11 лютого та від 14 березня 2009 р.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у заяві ТОВ доводи, Верховний Суд України визнав, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Господарські суди встановили, що 15 жовтня 2008 р. ТОВ (заставодавець) і Банк (заставодержатель) уклали нотаріально засвідчений договір застави з метою забезпечення вимог заставодержателя за кредитним договором від 26 липня 2006 р. № 014/52/940.

У п. 2.12 договору застави передбачено, що у випадку невиконання заставодавцем зобов’язань за кредитним договором заставодержатель, на підставі виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на заставлене майно, реалізує його самостійно або через третіх осіб за власним розсудом. Якщо суми, отриманої від реалізації заставленого майна, недостатньо для повного задоволення заставодержателя, він має право отримати суму, якої недостатньо для повного погашення заборгованості, за рахунок звернення стягнення на інше майно заставодавця у першочерговому порядку.

За ч. 1 ст. 203 ЦК (у редакції, що була чинною на час розгляду справи) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Підставою недійсності правочину згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 зазначеного Кодексу.

Предметом договору застави визначено рухоме майно заставодавця.

Відповідно до ч. 1 ст. 590 ЦК звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 6 ст. 20 Закону № 2654-ХІІ звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.

Інше передбачене Законом № 1255-IV, чинного з 1 січня 2004 р., який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Прикінцевими і перехідними положеннями зазначеного Закону передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання ним чинності, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, Закон № 1255-IV є спеціальним законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону № 2654-ХІІ застосовуються лише в частині, що не суперечить Закону № 1255-IV.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 цього Закону звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із зазначеним Законом.

У ст. 26 Закону № 1255-IV визначено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, згідно з якою обтяжувач має право на власний розсуд обрати один із таких позасудових способів звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження:

1) передача рухомого майна, що є предметом забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання забезпеченого обтяженням зобов’язання в порядку, встановленому цим Законом;

2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах;

3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги;

4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірного списання, у разі, якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні папери.

Звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса цією статтею не передбачено.

При вирішенні спору суди апеляційної і касаційної інстанцій зобов’язані були керуватися не Законом № 2654-ХІІ, а нормами спеціального закону.

Внаслідок неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, наведених заявником у судових рішеннях, касаційний суд ухвалив різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

Керуючись статтями 111²³, 111²⁴, 111²⁶ ГПК, Верховний Суд України заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 19 серпня 2010 р. задовольнив: постанову Вищого господарського суду України від 19 серпня 2010 р. скасував, а справу направив на новий каса¡ційний розгляд до Вищого господарського суду України.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111¹⁶ ГПК.