Розглядаючи позов про визнання незаконним договору про відчуження приміщення гуртожитку, що був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та був частиною статутного фонду господарського товариства, суд повинен перевіряти умови приватизації, згідно з якими гуртожиток як об’єкт житлового фонду мав зберегти своє цільове призначення, а також чи передбачена договором купівлі-продажу приміщення гуртожитку зміна його цільового призначення

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Луганська в інтересах С. до приватного підприємства “Фелікс” (далі — ПП), І. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, установила наступне.

У грудні 2002 р. прокурор м. Луганська звернувся в суд із позовом в інтересах С. до ПП, І. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Він зазначав, що 21 червня 2002 р. між ПП та І. був укладений договір купівлі-продажу гуртожитку, розташованого адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7а.

Пунктом 1 вказаного договору було передбачено, що об’єктом купівлі-продажу є будівля гуртожитку і приміщення відчужувалося без зміни його цільового призначення.

Посилаючись на те, що умовами зазначеного договору купівлі-продажу були порушені права осіб, які проживають у гуртожитку, в тому числі і С., не були обумовлені обов’язки нового власника по утриманню гуртожитку та, що такий договір суперечить вимогам закону, на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. просив визнати його недійсним.

Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р., у задоволенні заявлених позовних вимог відмовлено.

У касаційному поданні прокурор м. Луганська та у касаційній скарзі С. ставили питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційне подання та касаційна скарга підлягають задоволенню з таких підстав.

Встановлено, що наказом Фонду державного майна України від 16 березня 1998 р. № 500 був затверджений план приватизації орендно-науково-виробничого підприємства “Луганські акумулятори”.

До статутного фонду зазначеного підприємства було передано і приміщення гуртожитку, розташованого за адресою м. Луганськ, вул. Оборонна, 7а.

11 грудня 2000 р. зазначене приміщення гуртожитку було передано у власність ПП в рахунок погашення боргу за рішенням Арбітражного суду Луганської області.

21 червня 2002 р. ПП уклало договір купівлі-продажу зазначеного гуртожитку з І.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що договір купівлі-продажу гуртожитку укладений з дотриманням вимог діючого закону і підстав визнання його недійсним на підставі ст. 48 ЦК 1963 р. немає.

Між тим такого висновку суди дійшли з порушенням норм матеріального й процесуального закону.

Відповідно до статей 127—131 ЖК України та п. 3 Примірного положення про гуртожитки (затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 3 червня 1986 р. № 208) гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Враховуючи, що такі жилі будинки належали підприємствам на праві повного господарського відання, то вони відносяться до об’єктів державного житлового фонду.

Перевіряючи доводи позивачів щодо незаконності відчуження приміщення гуртожитку, в якому вони проживають, суд, в порушення вимог статей 40, 62, 202¹ ЦПК 1963 р. залишив без належної оцінки їх доводи про те, що акціонерне товариства “Луганські акумулятори”, до статутного фонду якого увійшов гуртожиток, недобросовісно користуючись правами, наданими законодавством, розпорядилось гуртожитком на власний розсуд, чим порушило права громадян, які проживають в гуртожитку.

Водночас суд залишив поза оцінкою і доводи позивачів про те, що при укладенні договору купівлі-продажу відповідач взяв на себе зобов’язання не змінювати цільового призначення придбаного жилого приміщення, однак ці зобов’язання не виконав.

При цьому, суд не врахував, що гуртожиток, який є предметом договору купівлі-продажу, був приватизований у складі цілісного майнового комплексу та, що згідно з умовами приватизації гуртожиток мав зберегти своє цільове призначення.

На порушення вимог ст. 40 ЦПК 1963 р. суд належним чином не перевірив і доводи позивачів про те, що укладений договір порушує їх права, оскільки спрямований на припинення права проживання в гуртожитку.

Суд апеляційної інстанції на порушення вимог ст. 301 ЦПК 1963 р. не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги щодо законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції та залишив його без зміни.

За таких обставин, ураховуючи, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального й процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору відповідно до ст. 338 ЦПК вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання прокурора м. Луганська та касаційну скаргу С. задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 11 червня 2003 р., та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 23 жовтня 2003 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.