Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування

В.М. Верещак, 
суддя Верховного Суду України,
заслужений юрист України

Норми нині чинного Кримінального кодексу (далі - КК) України і КК УРСР 1960 р., що стосуються примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, мають певні відмінності, тому виникла необхідність у роз’ясненні їх судам, усуненні правових колізій, визначенні єдиного підходу щодо застосування інститутів примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.

Здійснення психіатричної допомоги в примусовому порядку і примусового лікування - складна політична і правова проблема у зв’язку із забезпеченням прав та законних інтересів хворих, що є показником рівня гуманізації та демократизації суспільства.

Ще в праві Російської держави XVII ст. існували положення, згідно з якими виключалося застосування покарання до психічно хворих, а відповідно до «Воинского устава Петра I» (1716 р.) наявність в особи психічного захворювання могло бути підставою для пом’якшення їй покарання або звільнення від нього.

Закріплення на законодавчому рівні можливості застосування заходів медичного характеру та примусового лікування до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (злочин), відповідальність за яке передбачена КК, об’єктивно відображає стурбованість законодавця щодо можливого настання негативних наслідків у випадку невиявлення у такої особи певних захворювань.

Така стурбованість зрозуміла: є цілий ряд захворювань, які становлять небезпеку як для конкретної людини, так і для суспільства в цілому. У загальній формі це відображено у ст. 53 Закону від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі - Закон № 2801-ХІІ).

У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - Пленум) від 3 червня 2005 р. № 7 «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» (далі - постанова) зазначено, що метою примусових заходів медичного характеру згідно зі ст. 92 КК є вилікування чи поліпшення стану здоров’я осіб, названих у статтях 19, 20, 76, 93 та 96 КК, запобігання вчиненню цими особами нових суспільно небезпечних діянь (злочинів), відповідальність за який передбачена КК. Суди повинні суворо додержувати вимог законодавства, що регулює застосування наведених заходів, підвищувати рівень судового розгляду справ зазначеної категорії, забезпечувати постановлення законних і обµрунтованих судових рішень, враховуючи те, що досягнення зазначеної мети пов’язане з комплексом заходів соціальної реабілітації та з медикаментозним й іншим медичним впливом на здоров’я осіб, до здійснення якого зобов’язують судові рішення.

У КК названі вище заходи визначено двома поняттями: «примусові заходи медичного характеру» і «примусове лікування» (розд. XIV). Відповідно до ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру застосовуються до неосудних, обмежено осудних осіб або таких, котрі вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення стосовно них вироку чи під час відбування покарання.

Отже, ці заходи застосовуються до осіб, які опинившись у полі зору кримінального судочинства, виявили ознаки психічного захворювання.

Заходи примусового лікування за змістом положень ст. 96 КК застосовуються до іншої категорії хворих - тих, які вчинили злочини та страждають на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Роз’яснення щодо застосування до цих категорій осіб зазначених заходів дається у постанові.

Оскільки досудове слідство у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності, а також про злочини осіб, які вчинили їх у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, провадиться за правилами статей 111-130, 148-222 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), тобто за винятком правил гл. 12, якою регламентовано пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченої особи, то у п. 2 постанови рекомендовано судам підвищувати вимогливість до органів досудового слідства щодо додержання ними вимог кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні справ про діяння названих осіб. У п. 3 постанови Пленум звернув увагу суддів на необхідність критично оцінювати висновки судово-психіатричних, судово-медичних експертиз з точки зору їх наукової обµрунтованості, переконливості та вмотивованості, оскільки згідно зі статтями 65, 67, 75 КПК як будь-які докази у справі вони не мають наперед встановленої сили, не є обов’язковими для суду, але незгода з ними має бути вмотивована у відповідних ухвалі, вироку, постанові суду.

Судова практика Верховного Суду України та її узагальнення, проведене в процесі підготовки матеріалів на розгляд Пленуму, свідчать: мають місце випадки неякісного проведення судово-психіатричних експертиз, що призводить до скасування судових рішень у зв’язку з необхідністю проведення повторних або комісійних експертиз (справи за обвинуваченням Н.А. - Апеляційний суд Одеської області; І.Д. - Івано-Франківський міський суд; А.І. - Конотопський міський суд Сумської області тощо).

У постанові Пленуму вперше звернено увагу судів на дотримання принципу презумпції психічного здоров’я людини. Він закріплений у ст. 3 Закону від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ «Про психіатричну допомогу» (далі - Закон № 1489-ІІІ), відповідно до якої кожна особа вважається такою, що не має будь-якого психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених зазначеним Законом та іншими законами.

Враховуючи наведене, а також принцип презумпції невинуватості у вчиненні злочинів, закріплений у ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 15 КПК, ст. 2 КК, Пленум у п. 4 постанови зазначив, що до набрання законної сили постановленим судовим рішенням про неосудність особи і застосування до неї примусових заходів медичного характеру вона не обмежується в правах, якими наділена згідно з Конституцією і законами України.

У ст. 419 КПК передбачено можливість виклику в судове засідання особи щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру. Проте, як свідчать аналіз справ цієї категорії, які розглянув Верховний Суд України в касаційному порядку і в порядку виключного провадження, та узагальнення судової практики, суди це положення ігнорували - у жодній із розглянутих справ такі особи в судове засідання не викликалися. Тому з урахуванням положення ст. 419 КПК, статей 3, 25 Закону № 1489-ІІІ, п. 5 Принципу 18 «Процедурні гарантії» Додатка до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 18 лютого 1992 р. № 46/119 «Захист осіб з психічними захворюваннями та поліпшення психіатричної допомоги» (далі - Резолюція), у якому також передбачено, що пацієнт і його представник мають право бути присутніми на будь-якому слуханні, брати участь у ньому та бути заслуханими, у п. 10 постанови Пленум звернув увагу судів на забезпечення участі у судовому засіданні захисника та особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру (за винятком випадків, коли цьому перешкоджає характер її захворювання) або ж отримати письмову відмову в разі її небажання бути присутньою.

Слід зазначити, що норми КПК мають суттєві неузгодженості з нормами КК, що стосуються примусових заходів медичного характеру. Пленум намагався ці неузгодженості усунути, дотримуючись принципу логічного тлумачення законів. Зокрема, у чинному КПК не визначені права особи, щодо якої вирішується питання про виклик у судове засідання. Однак, ураховуючи принцип презумпції психічного здоров’я особи і той факт, що така особа підлягає виклику в судове засідання, безумовно, вона повинна мати певні процесуальні права (так, у ст. 518 проекту нового КПК передбачено, що неосудна особа користується правами підозрюваного обвинуваченого, підсудного в обсязі, який визначається характером психічного розладу відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи). Тому Пленум у п. 10 постанови зазначив, що такій особі необхідно вручати копію постанови суду та роз’яснювати їй процесуальні права, передбачені у ст. 263 КПК.

У КПК безпосередньо не передбачено розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру в закритому судовому засіданні, однак Пленум, ураховуючи положення ст. 6 Закону № 1489-ІІІ та Резолюції щодо конфіденційності відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання психіатричної допомоги, рекомендував судам заслуховувати висновки судово-психіатричних експертиз у закритих судових засіданнях.

У судовій практиці непоодинокі випадки, коли у справах про злочини, вчинені групою осіб, є особа, яка виявляє ознаки неосудності або ж захворіла на психічну хворобу до постановлення щодо неї вироку чи під час відбування покарання. Проте процедура розгляду таких справ у КПК також не передбачена. З огляду на це Пленум у п. 13 постанови роз’яснив судам, що такі справи можуть бути розглянуті в одному судовому засіданні з додержанням вимог закону, встановлених главами 25-28 і 34 КПК.

У ст. 95 КК передбачено можливість продовження застосування примусових заходів медичного характеру. Однак у КПК порядок розгляду цих питань не врегульовано. Оскільки продовження примусових заходів медичного характеру як і зміна або скасування (припинення) відповідно до ч. 1 ст. 95 КК здійснюється за заявою представника психіатричного закладу, який надає особі психіатричну допомогу, Пленум у п. 18 постанови рекомендував судам розглядати такі справи в порядку, встановленому статтями 419, 422, 424 КПК, зауваживши, що продовжувати застосування заходів можна кожного разу на строк, який не перевищує шести місяців. При цьому, керуючись конституційними засадами, положеннями ст. 95 КК, ст. 19 Закону № 1489-ІІІ, Пленум у п. 19 постанови підкреслив, що зміна примусового заходу медичного характеру може полягати лише у його пом’якшенні у зв’язку з поліпшенням психічного стану особи чи скороченні строку перебування у психіатричному закладі.

У названому Законі не передбачено, що психіатричні заклади охорони здоров’я здійснюють обов’язковий лікарський нагляд за особами, переданими судом на піклування родичам або опікунам (ч. 6 ст. 94, ч. 3 ст. 95 КК). Але оскільки піклування передбачає обов’язок здійснювати лікування підопічного (статті 55, 67 Цивільного кодексу України), Пленум визнав, що в таких випадках забезпечення психіатричного лікарського нагляду (амбулаторного чи в умовах стаціонару) особі, щодо якої не знайдено підстав для застосування примусових заходів медичного характеру або скасовано (припинено) такі заходи, покладається не на психіатричний заклад, а безпосередньо на родичів чи опікунів.

У судовій практиці внаслідок неузгодженості норм матеріального і процесуального права виникають проблеми, пов’язані із введенням у КК інституту обмеженої осудності. Так, у ст. 20 КК установлено, що особа, визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності, а наявність у неї психічного розладу на час вчинення злочину враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру. Тобто, зважаючи на зміст цієї статті, справу стосовно обмежено осудної особи суд повинен одержати з обвинувальним висновком.

Водночас у ч. 3 ст. 417 КПК зазначено, що після закінчення досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.

Усуваючи правові колізії, Пленум керувався ч. 2 ст. 94 КК, відповідно до якої надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння. Саме наявність в особи психічного розладу, як випливає з положень ст. 20 КК, і є критерієм обмеженої осудності, а тому особам, визнаним обмежено осудними, може надаватися в примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога одночасно з відбуванням покарання. Тому в п. 6 постанови Пленум визнав, що справу щодо обмежено осудної особи слід направляти до суду з обвинувальним висновком, в якому мають міститися дані про психічне захворювання цієї особи, яке враховується і як пом’якшуюча покарання обставина, і як підстава для застосування примусового заходу медичного характеру у виді амбулаторної психіатричної допомоги одночасно з відбуванням покарання. Зауважимо, що у ст. 518 п. 6 проекту нового КПК передбачено направлення справ щодо обмежено осудних осіб з обвинувальним висновком.

Ключовим питанням, яке вирішується у постанові Пленуму, є застосування заходу примусового лікування щодо осіб, які страждають на алкоголізм і наркоманію, оскільки норми КК, що стосуються примусового лікування, мають неконкретний характер, а тому по-різному тлумачились судами, правозастосовна практика була неоднаковою і непослідовною.

Отже, згідно з ч. 1 ст. 96 КК примусове лікування може бути застосовано судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та страждають на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. На нашу думку, ця стаття потребує істотного доопрацювання, оскільки законодавець, не перелічуючи хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, не зазначив, яким законом чи іншим нормативно-правовим актом необхідно керуватися при вирішенні питання стосовно небезпечності хвороб для здоров’я інших осіб.

Аналіз науково-практичних коментарів КК, підручників з кримінального права та монографій з цих питань свідчить про протилежні точки зору щодо того, чи вважає законодавець алкоголізм і наркоманію хворобами, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, тобто ця норма мала б бути бланкетною. Розробляючи відповідні рекомендації Пленуму, було проаналізовано як думку науковців, суддів, вчених-медиків, так і норми КК та законодавства щодо охорони здоров’я з цього питання. Зокрема, у п. 5 ч. 1 ст. 76 КК розрізнено алкоголізм та наркоманію, з одного боку, та захворювання, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, з іншого. Таким чином, алкоголізм і наркоманія (вони є психічними розладами) не належать до захворювань, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб.

У Законі № 2801-XII передбачено дві категорії хвороб: ті, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб і соціально небезпечні захворювання, тобто небезпечні для суспільства.

Згідно зі ст. 53 Закону № 2801-ХІІ алкоголізм і наркоманія є суспільно небезпечними захворюваннями.

Враховуючи наведене та дотримуючись «духу і букви» закону, Пленум у п. 24 Постанови роз’яснив судам, що лікування від алкоголізму і наркоманії одночасно з постановленням вироку застосовуватися не може. Таке лікування стосується осіб, які становлять небезпеку для здоров’я інших осіб. Перелік їх визначений у відомчих нормативних актах, що встановлені Міністерством охорони здоров’я України.

Недосконалість формулювання положень ст. 96 КК крім зазначеного полягає і в тому, що законодавець, вживаючи термін «спеціальні лікувальні заклади», на які покладається примусове лікування від хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, у випадку застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, не розкриває його зміст.

Цей же термін вживається і в ст. 92 КК, в якій дано визначення поняттю «примусові заходи медичного характеру». Чи означає це, що і «примусове лікування», і «примусові заходи медичного характеру» при призначенні покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, мають здійснюватися в одних і тих же лікувальних закладах, - залишається нез’ясованим.

Вважаємо за доцільне викласти ч. 1 ст. 96 КК у такій редакції: «Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини, визнані осудними або обмежено осудними та мають захворювання, що становить суспільну небезпеку або небезпеку для здоров’я інших осіб».

Відомо, що алкоголізм і наркоманія хоч і не успадковуються як хвороби, але становлять загрозу для генофонду нації, а тому автор коментаря глибоко переконана, що кримінальний закон потребує внесення коректив. Тим більше, що в КПК є ст. 4111, в якій регламентовано порядок застосування судом примусового лікування до засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами, і його припинення.

Необхідність доопрацювання норм КК і КПК підтверджується аналізом положень «Програми реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003-2010 роки» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2003 р. № 877), в яких передбачено вивчення практики та оцінка ефективності застосування примусового лікування осіб, хворих на наркоманію. А оскільки таке завдання покладається і на Державний департамент України з питань виконання покарань, то це означає, що застосування заходів примусового лікування до наркологічних хворих у кримінально-правовому порядку не заперечується.

До того ж у міжнародних конвенціях ООН у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів (1961, 1971, 1988 рр.) теж передбачено можливість застосування до наркотично залежних осіб заходів примусового лікування.

Водночас необхідно врахувати досвід застосування заходів примусового лікування від алкоголізму і наркоманії деяких розвинених держав, зокрема США, Великобританії, Франції, Іспанії тощо.

У законодавстві цих країн разом із поняттям «покарання» вживається термін «заходи безпеки». Так, згідно із законодавством Великобританії одним із заходів безпеки, що застосовуються до осіб, які страждають на алкоголізм, є утримання цих осіб в спеціальному закладі для алкоголіків на строк до трьох років. У США заходи безпеки полягають у примусовій ізоляції та лікуванні злочинців-наркоманів або алкоголіків чи у переданні їх на поруки.

Отже, виважене слово щодо вирішення питань застосування норм, що стосуються примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, слід сказати українському законодавцю.