Згідно із законами України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про власність» та іншими нормативно-правовими актами майно колективного підприємства належить його членам на праві спільної часткової власності, пайовий фонд майна складається як із балансової вартості основних виробничих та оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінних паперів, акцій, так і грошей, а майновий пай є грошовим еквівалентом трудового внеску кожного працівника в колективне майно, визначеним на день паювання і скоригованим на день вибуття працівника з господарства відповідно до нормативно-правових актів підприємства. Майновий пай видається натурою (тобто будинками, спорудами, технікою, готовою продукцією, худобою тощо), грошима або цінними паперами з урахуванням при цьому інтересів як працівника, так і підприємства

Ухвала судової палати з цивільних справ Верховного Суду України
від 24 квітня 2002 р.
(в и т я г)

Б. звернулася до суду з позовом до колективного сільськогосподарського підприємства «Нива» (далі — КСП «Нива») про зміну розміру майнового паю. Позивачка зазначала, що згідно з рішенням загальних зборів КСП «Нива» від 10 червня 2000 р. вона має право на майновий пай у розмірі 2 тис. 515 грн., однак вважає, що він визначений неправильно, оскільки при підрахунку вартості майнового паю не було враховано вартість обігових коштів на час паювання.

Рішенням Білгород-Дністровського районного суду Одеської області від 6 грудня 2000 р. позов Б. задоволено.

У касаційній скарзі КСП «Нива» просить скасувати ухвалене у справі рішення, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України касаційну скаргу задовольнила з таких підстав.

Задовольняючи позов Б., суд виходив із того, що під час визначення розміру її майнового паю були порушені вимоги положення про паювання, а саме — розмір паю визначений без урахування вартості обігових коштів. Однак, встановлюючи зазначені факти, суд порушив норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору.

При вирішенні спору суд не застосував положення нормативно-правових актів, які регулюють майнові, пайові відносини членів колективних сільськогосподарських підприємств (далі — КСП) та правовий режим пайового фонду майна членів цих підприємств, про що йдеться в ст. 9 Закону від 14 лютого 1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (далі — Закон). Так, суд не врахував, що до них, зокрема, належать Закон від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (статті 20—24), Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», локальні акти підприємства, ухвалені вищими органами самоврядування КСП відповідно до статей 9, 23 Закону, а саме: статут підприємства, положення про пайовий фонд майна членів КСП тощо.

Зі змісту статей 7, 9 Закону та зазначених нормативних актів вбачається, що майно КСП належить його членам на праві спільної часткової власності і пайовий фонд майна складається як із балансової вартості основних виробничих та оборотних фондів, створених за рахунок діяльності підприємства, цінних паперів, акцій, так і грошей, а майновий пай є грошовим еквівалентом трудового внеску кожного працівника в колективне майно, визначеним на день паювання та скоригованим на день вибуття працівника з господарства. Відповідно до статей 5, 8 Закону право розпоряджатися своїм паєм на власний розсуд член КСП набуває лише після припинення членства в підприємстві. До цього моменту і виділення майнового паю частка майна члена КСП є частиною майна підприємства, яке у статуті та інших внутрішньогосподарських нормативних актах визначає принципи формування спільної власності та права членів щодо неї і через свої органи здійснює право власності (володіння, користування, розпорядження).

При цьому суд не врахував, що оскільки законодавством передбачено рівність прав і обов’язків членів КСП щодо спільної виробничо-господарської діяльності та її результатів, а правомочність членів таких підприємств є похідною від правового статусу, завдань, функцій та правомочностей останніх як юридичних осіб, то і право громадянина вимагати своєї частки (майнового паю) з володіння і користування КСП, встановлення складу цього паю та відповідного юридичного оформлення також повинні грунтуватися на принципі рівності прав і обов’язків зазначених сторін.

Це означає, що праву члена КСП вимагати виділення майнового паю відповідає право цього підприємства вирішувати питання складу і структури майнового паю, способу його виділення. Під час реалізації зазначених прав повинні враховуватись інтереси обох сторін. Тобто законом передбачено дотримання прав та інтересів обох сторін під час видачі-отримання майнового паю в разі виходу громадянина з підприємства.

Спосіб забезпечення зазначених прав та інтересів члена КСП і підприємства передбачений ст. 9 Закону, якою визначено порядок виділення громадянинові майнового паю натурою (тобто будинками, спорудами, технікою, готовою продукцією, худобою тощо), грошима або цінними паперами.

Аналогічний підхід до реалізації права членів КСП на вільний вихід із цих підприємств (у процесі їх реформування протягом грудня 1999 р. — квітня 2000 р.) з майновими паями з метою створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб’єктів господарювання, заснованих на приватній власності, передбачено і в зазначеному Указі Президента від 3 грудня 1999 р.

Відповідно до п. «а» ст. 1 цього Указу його метою є створення на базі реформованих КСП приватних сільськогосподарських формувань. Тому одночасно передбачається як збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх КСП на основі оренди земельних і майнових паїв, так і забезпечення реалізації права членів таких підприємств, які виходять із них, на створення приватних формувань шляхом передачі (у рахунок погашення належних їм майнових паїв) окремих будівель, споруд, техніки, робочої і продуктивної худоби, птиці, знарядь праці тощо.

Таким чином, при вирішенні зазначених позовів, суд повинен оцінювати доводи сторін і надані ними докази, керуючись положеннями ст. 9 Закону та інших нормативно-правових актів, у тому числі внутрішньо-підприємницьких, щодо дотримання прав та інтересів обох сторін при виділенні майнового паю громадянину за варіантом, запропонованим господарством.

При цьому слід враховувати, що з метою забезпечення прав та інтересів КСП та їх членів у правовідносинах виділення-отримання майнового паю Міністерством сільського господарства і продовольства України та Інститутом аграрної економіки України розроблені Методичні рекомендації про порядок отримання майнового паю при виході із КСП його членів, які не є нормативно-правовим актом у розумінні Указу Президента від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (з наступними змінами), але враховуючи те, що в них закладені аналогічні ст. 9 Закону та ст. 1 зазначеного Указу принципи і підходи щодо порядку та способу виділення майнового паю, можуть враховуватися підприємствами при затвердженні власних статутів і положень про паювання, а також судами під час вирішення спорів у частині, яка не суперечить Закону. Зокрема, в них зазначено, що спосіб одержання майнових паїв пайовиками (натурою, грошима або цінними паперами) обирається в кожному конкретному випадку з урахуванням як побажань пайовика, так і можливостей підприємства.

Вирішуючи спір, суд усупереч вимогам статей 15, 40, 62, 202 ЦПК не зазначив у рішенні, чи дотримано вимог Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини щодо забезпечення прав і інтересів обох сторін при виділенні позивачці паю в розмірі, обраному судом.

За таких обставин рішення суду постановлене з порушенням вимог матеріального і процесуального закону, тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Враховуючи наведене, судова палата з цивільних справ Верховного Суду України рішення Білгород-Дністровського районного суду Одеської області від 6 грудня 2000 р. скасувала, а справу направила на новий розгляд у суд першої інстанції.