Біографії Голів Верховного Суду України

Буздалін Сергій Феоктистович (1892—1937)

Народився 5 липня 1892 р. в с. Митрофаново Бабичівської волості Калузької губернії в селянській родині. Після закінчення в 1904 р. сільської школи розпочав трудову діяльність на різних підприємствах Росії та України.
З березня 1917 р. працював у виборних партійних органах та в органах юстиції.
У березні 1922 р. був призначений Головою Верховного трибуналу УСРР, а в березні 1923 р. — Головою Верховного Суду УСРР, який очолював до лютого 1924 р. Після цього призначався на різні керівні посади.
17 серпня 1937 р. був заарештований за звинуваченням у зраді партії та її керівництва і 5 грудня 1937 р. засуджений до вищої міри покарання. Наступного дня вирок було виконано. 31 жовтня 1956 р. кримінальну справу було закрито за відсутністю складу злочину *.

Лебединець
Михайло Мусійович
(1888—1934)

Народився 10 листопада 1888 р. у м. Гадячі Полтавської області.
Після закінчення гімназії навчався на медичному факультеті Варшавського університету, звідки у 1911 р. за революційну діяльність був виключений і відправлений на військову службу.
Після армії отримав юридичну освіту і в 1919 р. був призначений на посаду Наркома юстиції УСРР. Із січня 1920 р., продовжуючи працювати в органах юстиції, почав публікувати свої новели й поезії.
У січні 1924 р. був призначений Головою Верховного Суду УСРР і обіймав цю посаду по квітень 1926 р.
Протягом кількох наступних років займався літературною діяльністю. У листопаді 1934 р. був заарештований за підпільну діяльність в ОУН і 17 грудня того ж року був розстріляний. Реабілітований у 1957 р.

Мазур
Франц Тимофійович
(1926— ?)

Народився у Проскурівському повіті Подільської губернії в родині селянина-батрака. Після закінчення сільської школи працював за наймом у Варшаві, Любліні, Житомирі та в інших містах.
У 1914—1918 рр. служив матросом на Чорноморському флоті. Після Лютневої революції 1917 р. обирався головою ревкому корабля, членом Севастопольської ради робітничих і солдатських депутатів.
Протягом 1918—1919 рр. працював електромонтером Проскурівського депо Подільської залізниці, обирався головою ревкому залізниці. Делегат III Всеросійського з’їзду Рад. У 1920—1922 рр. працював у профспілкових та партійних органах.
У березні 1923 р. очолив Київський губернський суд, у липні 1925 р. був призначений заступником завідувача відділу судоустрою та нагляду Народного Комісаріату Юстиції УСРР. У листопаді того ж року був затверджений членом Верховного Суду УСРР, а з квітня 1926 р. по серпень 1928 р. очолював його.
У 1928 р. обіймав посаду голови Білоцерківського окружного виконавчого комітету. Подальша доля невідома.

Крупко
Семен Никифорович
(1891—1938)

Народився у 1891 р. у селянській родині. Після закінчення гімназії працював вчителем у сільській школі.
У період громадянської війни 1918—1920 рр. брав участь у встановленні радянської влади на Україні. У подальшому обіймав посади в органах виконавчої влади. У 1924 р. обирався головою Лубенського, а у травні 1926 р. — Криворізького окружних виконавчих комітетів.
Із серпня 1928 р. по серпень1929 р. — Голова Верховного Суду УСРР.
У 1939 р. був засуджений за сфальсифікованим звинуваченням. Реабілітований у 1957 р.

Завіцький Герман Михайлович (1882—?)

Народився у м. Фраунбурзі Голдининського повіту Курляндської губернії. Після закінчення професійної школи працював слюсарем на паровозобудівельному заводі в м. Ризі. Неодноразово заарештовувався за революційну діяльність, у 1908—1917 рр. відбував заслання у Сибіру.
Після Лютневої революції 1917 р. приїхав до м. Харкова, де спочатку працював слюсарем на заводі. Протягом 1920—1929 рр. працював на керівних посадах у народному господарстві та в органах виконавчої влади.
З 1929 р. по 1934 р. — Голова Верховного Суду УСРР, член колегії Народного Комісаріату Юстиції. У 1934—1938 рр. — уповноважений Комісії сприяння вченим від Ради Народних Комісарів СРСР в Україні.
12 квітня 1938 р. був заарештований і 17 листопада 1939 р. засуджений за ч. 1 ст. 546, статтями 5410 і 5411 КК УРСР до п’яти років заслання. 11 березня 1955 р. справу було закрито за відсутністю складу злочину.
Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1923). Делегат VII, VIII Всеукраїнських
з’їздів Рад.

Желєзногорський-Айзенберг Григорій Абрамович (1896—1938)

Народився у 1896 р. в м. Таращі Київської губернії у родині службовця. У 1916 р. закінчив Білоцерківську гімназію.
Із 1921 р. працював в органах прокуратури, у тому числі з 1924 по 1934 р. — помічником Генерального прокурора УСРР.
У 1934 р. був призначений Головою Верховного Суду УРСР і обіймав цю посаду до 1936 р., після чого був Генеральним прокурором УРСР (1936—1937).
25 квітня 1938 р. був заарештований за звинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених статтями 54а, 548, 5411 КК УРСР, і вироком військової колегії Верховного Суду СРСР від 22 вересня 1938 р. засуджений до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано. 22 травня 1957 р. провадження у справі закрито за відсутністю складу злочину.

Шумятський
Федір Васильович
(1887—?)

Народився у 1887 р. в м. Рославлі Смоленської губернії (нині — Російська Федерація) у родині службовців. У 1903 р. закінчив залізничне училище. Трудову діяльність розпочав у травні 1905 р. помічником слюсаря залізничного депо. У січні 1906 р. був засуджений із політичних мотивів і засланий до Сибіру.
Після Лютневої революції 1917 р. перебував на партійній, господарській та військовій роботі. Із серпня 1922 р. по листопад 1930 р. працював в органах прокуратури — помічником прокурора та прокурором губернії, потім повернувся до партійно-господарської роботи.
Із травня 1935 р. — суддя Верховного Суду СРСР, а з вересня 1936 р. по травень 1938 р. — Голова Верховного Суду УРСР. 17 червня 1938 р. був заарештований органами НКВС і 22 вересня того ж року засуджений до розстрілу.

Топчій Костянтин Тимофійович (1900—?)

Народився у 1900 р. в Донбасі (шахта «Марія» Катеринославської губернії) в родині гірняка. Трудову діяльність розпочав у березні 1912 р. змащувальником підйомної машини шахти. З березня 1919 р. по травень 1921 р. проходив військову службу.
Закінчив військово-інженерне училище в м. Томську (1923) і три курси гірничого інституту ім. Артема в м. Сталіно (1933).
Із лютого 1933 р. перебував на партійній роботі.
У травні 1938 р. був призначений Головою Верховного Суду УРСР і працював на цій посаді по грудень 1948 р. (із двома перервами — з листопада 1941 р. по серпень 1943 р., коли був заступником голів військових трибуналів Південно-Західного, Сталінградського та Центрального фронтів, і з травня по листопад 1945 р., коли був секретарем обкому КП(б)У Полтавської області).
Нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, медалями «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».
Даних про дату смерті немає.

Нощенко Петро Фомич (1907—1967)

Народився 1907 р. у м. Донецьку в робітничій родині. Трудову діяльність розпочав у 1917 р. котлочистом шахти, потім — токарем на заводі.
Закінчивши у 1931 р. Ленінградський інститут радянського будівництва і права, працював в органах прокуратури і пройшов шлях від слідчого міжрайонної прокуратури до заступника Прокурора УРСР.
З листопада 1948 р. по травень 1957 р. — Голова Верховного Суду України. Після виходу на пенсію працював заступником прокурора транспортної прокуратури, помічником прокурора у справах спеціальної прокуратури Прокуратури УРСР.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни II ступеня, медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.».

Глух Федір Кирилович (1912—1984)

Народився 18 вересня 1912 р. в с. Беєве Синевського району Сумської області в селянській родині.
Після закінчення сільської семирічної школи навчався у Гадяцькому педагогічному технікумі. Трудову діяльність розпочав у червні 1933 р. учителем неповної середньої школи, завідуючим дитячим садком.
З квітня 1934 р. по серпень 1935 р. проходив військову службу в лавах Радянської Армії.
Після закінчення у 1939 р. Харківського юридичного інституту працював в органах прокуратури і пройшов шлях від прокурора району до заступника Прокурора УРСР. Із січня по березень 1957 р. — Міністр юстиції УРСР, з травня 1957 р. по січень 1963 р. — Голова Верховного Суду УРСР.
Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора та медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», «50 років радянської міліції», «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна», «Тридцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні», «В пам’ять
1500-річчя Києва», а також Почесними грамотами Президії Верховної Ради СРСР (1963, 1982).
Заслужений юрист УРСР (1972).
Помер у серпні 1984 р.

Зайчук Володимир Ігнатович (1921—1996)

Народився 1 липня 1921 р. в с. Тростянці Ківерцівського району Волинської області в селянській родині.
З 1940 р. працював народним слідчим прокуратури м. Володимира-Волинського.
Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1941—1944 рр. був слідчим прокуратури 393-ї, 337-ї та 172-ї дивізій. З вересня 1944 р. виконував окремі доручення при військовій раді 69-ї армії, був першим помічником начальника штабу 961-го стрілецького полку 274-ї стрілецької дивізії. Учасник параду Перемоги союзних військ у м. Берліні.
Після закінчення війни працював контролером по промисловості в комендатурі союзних військ у м. Берліні, співробітником управління військового коменданта м. Берліна радянської військової адміністрації. Потім до 1948 р. був начальником учбової частини учбового центру з підготовки офіцерського складу Радянської Армії в м. Берліні.
У 1950 р. закінчив Львівську юридичну школу, у
1954 р. — юридичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка. У 1950 р. був обраний народним суддею в м. Львові і в цьому ж році призначений головою Рівненського обласного суду.
З 1953 по 1962 р. — заступник Міністра юстиції УРСР. У 1962 р. був обраний заступником Голови, а в 1963 — Головою Верховного Суду УРСР. З 1970 р. по 1990 р. очолював Міністерство юстиції УРСР.
Нагороджений орденами Червоного Прапора та Великої Вітчизняної війни II ступеня, трьома орденами Трудового Червоного Прапора, дев’ятьма медалями: «За визволення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», медаллю Війська Польського «За Одер, Нису, Балтику» та ін., а також Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1981).
Заслужений юрист УРСР (1971).
Обирався депутатом Верховної Ради України VI, VII і VIII скликань.
Помер після тяжкої хвороби 12 травня 1996 р.

Якименко Олександр Никифорович (1921 р.н.)

Народився 20 березня 1921 р. в с. Миколаївці Вишгородського району Київської області в селянській родині. Трудову діяльність розпочав у 1935 р. обліковцем колгоспу. У період з 1937 по 1940 р. працював на посаді діловода районного ЗАГСу та інспектора адресного
бюро НКВС Димерського району Київської області.
У 1940 р. призваний до лав Радянської Армії.
Брав участь у Великій Вітчизняній війні. Після поранення і звільнення у 1942 р. за станом здоров’я в запас працював у органах виконавчої влади та в партійних органах, зокрема завідуючим міським відділом соціального забезпечення, заступником голови виконавчого комітету районної ради, завідуючим організаційним відділом, секретарем Печерського РК КПУ.
Закінчив Київський філіал Всесоюзного юридичного заочного інституту (1949).
У жовтні 1948 р. був обраний суддею Радянського районного народного суду м. Києва, у червні 1950 р. — суддею Верховного Суду УРСР. З листопада 1954 р. по квітень 1963 р. обіймав посаду заступника Голови цього суду. Протягом наступних семи років очолював Юридичну комісію при Раді Міністрів УРСР.
Із жовтня 1970 р. по листопад 1993 р. — Голова Верховного Суду України.
Суддя вищого кваліфікаційного класу (1989).
Нагороджений орденами Червоної Зірки (1943), Трудового Червоного Прапора (1967, 1984), Вітчизняної війни I ступеня (1985), «Знак пошани» (1976), Богдана Хмельницького III ступеня (2000), 18-ма медалями, а також Почесними грамотами Верховної Ради УРСР (1971, 1981).
Заслужений юрист України (1991). Кандидат юридичних наук (1968).

Бутенко Георгій Андрійович (1938—1994)

Народився 15 вересня 1938 р. в с. Сахновщині Сахновщинського району Харківської області в родині службовців.
Після закінчення технічного училища працював електрослюсарем дослідного заводу Інституту електрозварювання АН УРСР ім. Є.О. Патона, радіотехніком Київського НДІ експериментальної і клінічної онкології, помічником директора з культурно-виховної роботи професійно-технічного училища.
У 1966 р. закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і з березня 1967 р. по червень 1969 р. працював старшим консультантом з кодифікації Київського обласного суду. У червні 1969 р. був обраний суддею, а в липні 1975 р. — призначений заступником голови цього суду. Із грудня 1977 р. по листопад 1978 р. — суддя Верховного Суду України, наступні п’ять років — голова Київського міського суду.
В листопаді 1993 р. очолив Верховний Суд України і був його Головою до дня смерті — 24 жовтня 1994 р.
Активний учасник проведення судово-правової реформи в Україні, головував на II з’їзді суддів України.
Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями «Ветеран праці» та «В пам’ять 1500-річчя Києва», а також Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1977).

Бойко Віталій Федорович (1937 р.н.)

Народився 30 вересня 1937 р. у с. Кропивна Ніжинського району Чернігівської області. Після закінчення у 1954 р. Ніжинського технікуму підготовки культурно-освітніх працівників завідував сільським клубом. З 1956 по 1959 р. проходив строкову військову службу.
У 1963 р. закінчив Харківський юридичний інститут і був обраний суддею Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська, а наступного року — призначений головою цього суду й очолював його упродовж десяти років. З лютого 1973 р. по березень 1976 р. обіймав посаду заступника голови Дніпропетровського обласного суду, протягом наступних десяти років очолював Донецький обласний суд.
У січні 1986 р. був призначений першим заступником Міністра юстиції, а в серпні 1990 р. — Міністром юстиції України. З 1992 р. по 1993 р. працював завідуючим відділом оборони, національної безпеки, правопорядку і надзвичайних ситуацій Кабінету Міністрів України. З березня 1993 р. — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Молдова.
У грудні 1994 р. був обраний Головою Верховного Суду України й очолював його до виходу у відставку 24 жовтня 2002 р.
Суддя вищого кваліфікаційного класу.
Ініціатор багатьох законопроектів та пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України, здійснення у державі судово-правової реформи. Входив до складу Ради при Президентові України з питань реформування судової системи України та до Вищої ради юстиції. Був одним із організаторів Спілки юристів України.
Нагороджений Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1987) та Верховної Ради України (2001, 2002), Почесною відзнакою Президента України (1996), орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2001), Почесною відзнакою Ради суддів України (2002).
Заслужений юрист України (1997).


* Біографії Голів Верховного Суду України опрацьовано завідуючою музеєм Верховного Суду України М.Д. Мигашко на основі архівних даних.