розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Д. до приватного підприємства «Стожари» (далі – ПП «Стожари») про зміну формулювання причин звільнення з роботи, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
У квітні 2002 р. Д. звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що 14 грудня 2002 р. його безпідставно звільнена з роботи згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України, оскільки у зв’язку з наміченими ПП «Стожари» змінами в графіку чергувань він на підставі домовленості з відповідачем подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням і йому була видана трудова книжка, однак без відповідних записів.

Посилаючись на те, що згодом відповідач безпідставно видав наказ про його звільнення за прогул, якого він фактично не вчиняв, позивач просив про задоволення позову.

Рішенням Краматорського міського суду від 25 червня 2003 р., залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2003 р. Д., у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Д. просить скасувати постановлені судові рішення й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позову суди виходили з відповідності наказу про звільнення позивача з роботи вимогам закону й фактичним обставинам і відсутності підстав для зміни формулювання причини його звільнення та відповідно для задоволення його матеріальних вимог і відшкодування моральної шкоди.

Між тим, до такого висновку суди дійшли з порушенням норм процесуального й матеріального права.

Згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України власник може розірвати трудовий договір з працівником у разі вчинення ним прогулу без поважних причин.

При вирішенні спорів щодо законності звільнення, суди відповідно до вимог ст.ст. 202, 2021, 203 ЦПК України (у редакції Закону від 18 липня 1963 р.) повинні з’ясувати, з яких саме підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом та його відповідність фактичним обставинам і вимогам закону.

Якщо обставинам, які стали підставою звільнення, в наказі дано неправильну юридичну кваліфікацію, суд може змінити формулювання причин звільнення і привести його у відповідність із чинним законодавством (п.п. 10, 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9).

Як убачається з матеріалів справи, в обґрунтування своїх вимог Д. посилався на те, що в день видачі йому трудової книжки – 7 грудня 2002 р. трудовий договір із ним фактично було розірвано за його бажанням і за згодою відповідача у зв’язку з наміченими змінами в графіку роботи охоронців, який позивача не влаштовував.

На підтвердження зазначених обставин Д. послався на доповідну С. від 11 грудня 2002 р. про зміну графіка чергувань та показання свідка Б., яким суд усупереч вимогам ст.ст. 62, 203 ЦПК України оцінки не дав.

Суд також не встановив, за який конкретно прогул звільнено Д., ураховуючи, що в наказі про звільнення ці обставини не зазначені, а документи, на підставі яких він був виданий (доповідні, графіки чергувань, табель обліку робочого часу тощо), судом не досліджувалися.

Незважаючи на наявність в матеріалах справи суперечливих даних щодо обставин подання позивачем заяви про звільнення як можливості реєстрації її відповідачем, підстав звільнення Д. та видачі йому трудової книжки, суд не встановив причину цих суперечностей і оцінки їм не дав.

За таких обставин судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, а тому вони відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Д. задовольнити.

Рішення Краматорського міського суду від 25 червня 2003 р. та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 20 жовтня 2003 р. скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Ухвала оскарженню не підлягає.