Виконання договору сторонами не дає підстав вважати цей договір неукладеним. Вказана обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8 статті 181 ГК України, відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся), може мати місце на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами

У грудні 2007 р. відкрите акціонерне товариство “Автотранспортне підприємство 12364” (далі – Товариство) звернулося в господарський суд Запорізької області із позовом до приватного підприємства “Дніпротранс” (далі – Підприємство) про визнання недійсним договору оренди автобуса від 1 серпня 2005 р. (далі – Договір), укладеного між Товариством та Підприємством, посвідченого приватним нотаріусом Василевського нотаріального округу Бесараб А.О., як такого, що укладений в результаті зловмисної домовленості представника Товариства з іншою стороною.

Позовні вимоги вмотивовувались посиланням на те, що Договір було укладено внаслідок зловмисної домовленості між колишнім головою правління Товариства Ус С.В. та директором Підприємства Денисенко Н.К. На обґрунтування зазначеного позивач вказав на занадто низьку орендну плату, яку сплачує Підприємство, що не відповідає положенням пункту 7 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 4 жовтня 1995 р., відповідно до яких розмір річної орендної плати не може бути меншим ніж 10 % вартості орендованого майна. Вартість орендованого майна становить 191 193 грн. 34 коп., тоді як за умовами Договору орендна плата сплачується щомісячно готівкою у сумі 100 грн.

Посилаючись на підпункт 6.2 Договору позивач вказав на зобов’язання орендодавця застрахувати майно, а також сплачувати транспортний податок на автобус, який фактично вибув з його володіння.

Також позивач зазначив, що Договір укладено між Ус С.В. (колишній голова правління Товариства), який є єдиним засновником Підприємства та Денисенко Н.Е., яка була заступником голови правління Товариства і одночасно була директором Підприємства.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 18 березня 2008 р. в позові відмовлено. Рішення вмотивовано тим, що будь-яких обмежень повноважень голови правління на вчинення дій від імені Товариства статут не містить. Для визнання недійсним правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, позивач повинен довести факт зловмисної домовленості представника з іншою особою, а також наявність збитків та причинний зв’язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками. Позивачем доказів на підтвердження спричинення йому збитків внаслідок підписання спірного Договору не надано. При цьому суд послався на статтю 283 Господарського кодексу України (далі – ГК України) та статтю 238 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 24 липня 2008 р. зазначене рішення залишено без змін.

При цьому апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що всупереч статті 284 ГК України та статті 10 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” при укладенні спірного Договору оренди сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, а саме: при зазначені вартості майна та визначені розміру орендної плати не враховано її індексація; не узгоджений порядок використання амортизаційних відрахувань; не передбачено відповідальності за порушення умов договору оренди, відповідно до вимог закону. Також в договорі відсутня умова про обов’язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. Відтак, суд зазначив, що спірний Договір сторонами не укладений, а отже, не може бути визнаний недійсним.

Постановою Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2008 р. зазначену постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін з тих же підстав.

15 січня 2008 р. колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Підприємства порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2008 р. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови Вищого господарського суду України та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду щодо відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спірного Договору недійсним, господарський суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився Вищий господарський суд України, дійшов власного висновку про те, що вказаний Договір є неукладеним, а отже, він не може бути визнаний недійсним.

Обґрунтовуючи вказаний висновок, апеляційний та касаційний господарські суди послалися на частину 8 статті 181 ГК України відповідно до якої у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Проте, з таким висновком погодитися не можна.

Як встановлено місцевим господарським судом, доведено матеріалами справи та підтверджується сторонами у справі, спірний Договір його сторонами виконується, що не дає підстав вважати цей Договір неукладеним.

Вказана обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8 статті 181 ГК України відповідно до приписів якої визначення договору як неукладеного (такого, що не відбувся), може мати місце на стадії укладання господарського договору, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Крім того, суди апеляційної та касаційної інстанцій не звернули уваги на ту обставину, що на спірні правовідносини, які виникли між сторонами стосовно оренди рухомого майна, яке є об’єктом права колективної власності, поширюється дія норм ЦК України.

Так, згідно приписів статей 6, 627, 628 та 638 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Водночас, статтею 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Приписи діючого ЦК України не відносять до обов’язкових істотних умов договору оренди транспортного засобу такі умови як: індексація орендної плати, порядок використання амортизаційних відрахувань, забезпечення виконання зобов’язань, відповідальність сторін та забезпечення пожежної безпеки орендованого майна.

За таких обставин, при вирішенні спору господарський суд першої інстанції, встановивши факт досягнення згоди між сторонами Договору щодо всіх його істотних умов, а також його виконання сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про відповідність спірного Договору вимогам закону та відсутність підстав для визнання його недійсним відповідно до статті 232 ЦК України.

З огляду на викладене, постанова Вищого господарського суду України та постанова Запорізького апеляційного господарського суду підлягають скасуванню, а рішення господарського суду Запорізької області – підлягає залишенню в силі.

Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статті 125 Конституції України, статей 2, 39 Закону України “Про судоустрій України” щодо визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду першої інстанції. У зв’язку з цим наведений у статті 111¹⁸ Господарського процесуального кодексу України перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не є процесуальною перешкодою для прийняття Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України зазначеного рішення.

Керуючись статтями 111¹⁷ – 111²¹ Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

постановила:

Касаційну скаргу приватного підприємства “Дніпротранс” задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 23 жовтня 2008 р. та постанову Запорізького апеляційного господарського суду від 24 липня 2008 р. скасувати, а рішення господарського суду Запорізької області від 18 березня 2008 р. залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.