Згідно з п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. №2 ½Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи╗ для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, слід виходити зі спрямованості умислу особи. Питання про спрямованість умислу слід вирішувати з урахуванням сукупності обставин справи, зокрема, способу, знаряддя злочину, кількості, характеру і локалізації поранень, інших тілесних ушкоджень тощо, а також суб’єктивного ставлення винного до наслідків протиправних дій

Вироком Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 2 липня 2007 р. К. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК із застосуванням ст. 69 КК до 2 років виправних робіт з утриманням до бюджету держави 20 % заробітку щомісячно.

Шляхом заліку часу перебування під вартою К. остаточно призначено покарання у виді 1 року 3 місяців 12 днів виправних робіт з утриманням до бюджету держави 20 % заробітку.

К. визнаний винним і засуджений за те, що 14 серпня 2006 р., приблизно о 10 год., він, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, підозрюючи у крадіжці належного йому майна Б., наніс останньому удар рукою в обличчя та ногою в область правої сідниці, а потім ножем в область грудної клітини справа, спричинивши потерпілому проникаюче колото-різане поранення грудної клітини з ушкодженням правої легені, внаслідок чого Б. помер.

У апеляційному порядку справа не переглядалась.

У касаційному поданні прокурор просив вирок суду скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з порушенням кримінально-процесуального закону, неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину внаслідок його м’якості. Прокурор вказував на порушення вимог ст. 277 КПК під час судового розгляду справи, неправильну кваліфікацію дій К., який вчинив умисне вбивство Б., та немотивоване застосування судом ст. 69 КК і призначення занадто м’якого покарання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи, і органом досудового слідства, і судом були допущенні порушення вимог ст. 277 КПК.

Згідно з ч. 3 вказаної статті кримінально-процесуального закону, прийшовши до переконання, що пред’явлене особі обвинувачення потрібно змінити, прокурор виносить постанову, у якій формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Прокурор оголошує постанову і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам.

З пред’явленого К. обвинувачення, зміненого державним обвинувачем у суді, убачається, що прокурор у порушення вимог ст. 277 КПК не навів мотивів прийнятого рішення, а лише формально послався на дані висновку судово-медичної експертизи від 22 вересня 2006 р., згідно з яким Б. міг би залишитись живим, якби йому вчасно була надана медична допомога, а також що потерпілий міг самостійно пересуватися протягом короткого проміжку часу на незначну відстань.

У матеріалах справи також відсутні дані про те, що копія постанови про зміну обвинувачення від 22 червня 2007 р. була вручена потерпілому.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 277 КПК, якщо в постанові прокурора ставиться питання про застосування кримінального закону, який передбачає відповідальність за менш тяжкий злочин, чи про зменшення обсягу обвинувачення, то суд роз’яснює потерпілому та його представнику їх право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі.

У порушення вимог вказаної норми суд не роз’яснив потерпілому право підтримувати обвинувачення у раніше пред’явленому обсязі, а натомість оголосив перерву для підготовки підсудного до захисту за постановою про зміну обвинувачення, після якої у наступному судовому засіданні закінчив судове слідство у справі, провів судові дебати, надав підсудному останнє слово і постановив вирок.

З матеріалів справи також убачається ряд інших порушень як матеріального, так і процесуального закону судом.

Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. У цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, та докази, на яких ґрунтується висновок суду, тощо.

Визнаючи К. винним у нанесенні Б. умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, суд послався як на докази його винності на показання свідків, дані протоколів виїмки, висновків криміналістичної, спектрографічної судово-медичної експертиз.

Однак, оцінюючи дані докази, суд передчасно дійшов висновку про правильність пред’явленого К. обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Згідно з п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи» для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч.2 ст. 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Правильно встановивши фактичні обставини справи щодо нанесення Б. ножового поранення, суд не приділив належної уваги оцінці суб’єктивної сторони злочину, вчиненого К., зокрема спрямованості його умислу, що стало підставою передчасного висновку про те, що К. мав умисел тільки на нанесення тяжкого тілесного ушкодження Б.

Як убачається з матеріалів справи, К. перед тим, як нанести Б. удар ножем у груди, вдарив його в обличчя та у сідниці.

Свідок П. у судовому засіданні показав, що коли К. вдарив Б. в обличчя, то ще закричав: «Заріжу!╗. Про це показав і свідок О.

З показань свідка З. у судовому засіданні убачається, що К. також топив Б. у ставку.

Згідно з даними висновку судово-медичної експертизи від 17 серпня 2006 р. смерть Б. настала від проникаючого колото-різаного поранення правої половини грудної клітини з ураженням правої легені, яке було нанесено потерпілому після непроникаючого колото-різаного поранення лівої половини грудної клітини.

Також з матеріалів справи убачається, що К. покинув місце злочину після спричинення Б. ножового поранення.

Вказане свідчить про передчасність висновку суду про те, що вина К. стосовно наслідку злочину — настання смерті Б. — має необережний характер.

Передчасність рішення про кваліфікацію дій К. за ч. 2 ст. 121 КК обумовило неправильне рішення суду про покарання за злочин, вчинений вказаною особою.

Враховуючи наведене, колегія суддів визнала за необхідне скасувати вирок суду стосовно К., а справу направити на новий судовий розгляд.

При новому судовому розгляді справи необхідно вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи з дотриманням вимог кримінально-процесуального закону, доказам у справі дати належну оцінку і, в залежності від встановленого, вирішити питання щодо винності К. у вчиненні злочину.

За таких обставин Верховний Суд України скасував вирок Ясинуватського міськрайонного суду Донецької області від 2 липня 2007 р. щодо К., а справу направив на новий судовий розгляд у той же суд.