Дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку відповідно до положень статей 58, 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» не поширюється на інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних, оскільки останні входять до складу грошового зобов’язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов’язання

На обґрунтування позову позивач вказав, що відповідач на порушення умов договору банківського вкладу від 28 грудня 2007 р. № 07/395 та додаткових угод до нього, укладених з позивачем, повернув позивачу його вклад з порушенням установленого договором строку, у зв’язку з чим відповідно до ст. 625 ЦК і ст. 231 ГК позивач вимагає стягнути на його користь з боржника інфляційні нарахування на суму боргу, 3 % річних та пеню.

Господарський суд м. Києва рішенням від 22 грудня 2009 р. позов задовольнив частково, а саме: постановив стягнути з Банку на користь Управління 3 % річних у сумі 12 тис. 329 грн та судові витрати у справі. В решті позову відмовлено.

Київський апеляційний господарський суд постановою від 31 березня 2010 р. зазначене рішення господарського суду змінив та його резолютивну частину виклав у новій редакції про задоволення позову частково і стягнення з Банку на користь Управління 65 тис. 44 грн інфляційних втрат, 3 % річних у сумі 60 тис. грн та судових витрат. В решті позову відмовлено.

Вищий господарський суд України постановою від 5 серпня 2010 р. залишив без змін цю постанову Київського апеляційного господарського суду.

В основу постанови касаційного суду покладено висновок апеляційної інстанції про те, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку відповідно до положень не поширюється на інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних, оскільки останні входять до складу грошового зобов’язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов’язання.

Банк у порядку ст. 111¹⁹ ГПК подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р. з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

На обґрунтування неоднаковості застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав постанову Вищого господарського суду України від 20 липня 2010 р.

Вищий господарський суд України ухвалою від 1 жовтня 2010 р. вирішив питання про допуск справи до провадження для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р.

Верховний Суд України ухвалами від 15 жовтня 2010 р.: відкрив провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р.; витребував матеріали справи; доручив голові Науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготовку відповідними фахівцями зазначеної ради наукового висновку щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 58, 85 Закону у правовідносинах щодо дії мораторію на вимоги кредиторів про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних із сум за договорами банківського вкладу; визначив Національний банк України органом державної влади, представники якого можуть дати пояснення в суді щодо суті правового регулювання статей 58, 85 Закону у правовідносинах щодо дії мораторію на вимоги кредиторів про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних із сум за договорами банківського вкладу.

Верховний Суд України від 29 жовтня 2010 р. справу призначив до розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи Банку, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Банк у порядку ст. 111¹⁹ ГПК подав заяву про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р. з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 58, 85 Закону.

На обґрунтування неоднаковості застосування касаційним судом норм матеріального права заявник надав постанову Вищого господарського суду України від 20 липня 2010 р., в якій касаційний суд погодився з висновками господарських судів, що відповідно до положень статей 58, 85 Закону банк звільняється від сплати штрафних санкцій, а саме 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих під час дії мораторію.

У ч. 2 ст. 625 ЦК установлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.

Господарські суди встановили, що Банк на порушення умов договору банківського вкладу (депозиту) № 07/395, укладеного з Управлінням 28 грудня 2007 р., та додаткових угод до нього, зокрема додаткової угоди від 16 січня 2009 р. № 8, банківський вклад повернув з порушенням установленого договором строку.

Одночасно господарський суд установив, що Правління Національного банку України постановою від 6 лютого 2009 р. № 53 з 9 лютого 2009 р. призначило в Банк тимчасову адміністрацію строком на один рік та ввело мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на 6 місяців з 9 лютого по 9 серпня 2009 р., який відповідно до постанови Національного банку України від 6 серпня 2009 р. № 465 був продовжений на строк до 9 лютого 2010 р.

Згідно з ч. 2 ст. 58 Закону банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов’язань, зокрема у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.

За п. 2 ч. 3 ст. 85 Закону протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань перед кредиторами та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).

Відповідно до ст. 230 ГК штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), які учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі, зокрема, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Отже, інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних не санкції, а спосіб захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних входять до складу грошового зобов’язання, у зв’язку з чим дія мораторію відповідно до ст. 85 Закону на них не поширюється.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін постанову апеляційного господарського суду, зазначив, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів банку відповідно до положень статей 58, 85 Закону не поширюється на інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних, оскільки останні входять до складу грошового зобов’язання і не є санкціями за невиконання чи неналежне виконання грошового зобов’язання.

Аналогічна правова позиція про те, що до складу грошового зобов’язання входять інфляційні нарахування на суму боргу та відсотки річних, висловлена у постанові Верховного Суду України від 16 травня 2006 р. у справі за позовом акціонерного товариства закритого типу «Адрем» до державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» про стягнення 327 тис. 787 грн, а саме: 253 тис. 396 грн — заборгованість з урахуванням індексу інфляції, 10 тис. 519 грн — відсотки річних, 63 тис. 872 грн — пеня.

За таких обставин відсутні підстави для скасування законної постанови Вищого господарського суду України від 5 серпня 2010 р. та направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 111²⁴—111²⁶ ГПК, Верховний Суд України у задоволенні заяви Банку відмовив.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 111 ¹⁶ ГПК.