НАЗВАНИЙ НА ЧЕСТЬ ПЕРЕМОЖЦЯ Немає і не може бути серед людей безіменних. У першу ж хвилину життя кожний — убогий і знатний — Ім’я, як безцінний дарунок, бере. Гомер

Батьки обирають ім’я для своєї дитини не «просто так», а з усвідомленням того, що імена впливають на характер людини, визначають її життя і долю. Саме з таких переконань виходили Андрій та Ганна Бутенки, даючи ім’я своєму синові. «Може, назвемо його Василем або Олександром? А може, Степаном, Володимиром..?» — ледь не сперечалися щасливі батьки. «А чому б не назвати синочка Георгієм? На честь Георгія Переможця, котрий у муках і стражданнях віддав своє життя за християн. З таким ім’ям він неодмінно стане справжньою людиною, яка гідно пронесе це високе та почесне звання через усе життя». Так хлопчика й назвали.

РОДИННА СПРАВА

Із чарівною вінничанкою Ольгою Георгія Бутенка познайомила сестра Зоя, яка на той час разом з нею працювала в Інституті проблем онкології АН УРСР. Із першої зустрічі до майбутніх біолога і юриста прийшло кохання з першого погляду. Зустрічалися два роки. А спекотного серпневого дня 1964 р. у Палаці одруження м. Києва щасливі молодята стали на весільний рушник. Згодом у них народилася Галинка. Георгій Андрійович охоче допомагав дружині виховувати доньку. Часто згадував і власне дитинство, що минуло в мальовничому Івано-Франківську. Пригадувалася також родинна атмосфера, пронизана палкою любов’ю до всього українського, особливо історії, літератури, поезії й мистецтва. Усе це дуже шанував його батько, якого не стало у 1940 р., коли Георгію виповнилося лише два роки.

…Одного дня на початку 1987 р. у квартирі Г.А. Бутенка — тоді Голови Київського міського суду — пролунав дзвінок. Він відчинив двері і побачив доньку Галину з якимось юнаком. Після тривалої паузи почув: «Тату, привіт! Познайомся, мій наречений Костянтин!». «Доброго дня!» — трохи здивовано відповів Георгій Андрійович і провів несподіваного гостя до вітальні.

Майбутній зять, як і Галина, навчався на юридичному факультеті нинішнього Київського національного університету. Розмова була дружня, родинна. Говорили про актуальні громадсько-політичні події, згадували життєві історії, розповідали анекдоти. Георгій Андрійович із дружиною Ольгою не приховували, що в захваті від обранця своєї доньки і, звичайно, не були проти їхнього одруження. До того ж юнак мав надію стати справжнім юристом, а може, й суддею… Як майбутній тесть.

Минули роки. Нині суддя Вищого адміністративного суду України Костянтин Конюшко гідно виконує нелегку, але почесну місію правосуддя. Він працює так, як учив його наставник Георгій Андрійович, життя якого, на жаль, обірвалося на самому злеті, у 56 років, коли він тільки-но сягнув професійних вершин.

Десь там, де життя людини стає безкінечним і недосяжним, він знає, що його справа жива...

ВІД ДИТИНСТВА ДО ЮНОСТІ

Напевно, Г.А. Бутенко розпочав би свою біографію так:

«Подія мого народження сталася 15 вересня 1938 р. у с. Сахновщина Сахновщинського району Харківської області у родині службовців. У нашій сім’ї я — друга дитина. Була ще старша сестра Зойка, якій уже виповнилося 10 років. Трохи згодом батька направляють до м. Івано-Франківська й призначають завідувачем міського відділу народної освіти УРСР, мати працювала медичною сестрою.

Смерті батька, звичайно, не пам’ятаю, однак уявляю, з якими буденними труднощами зіткнулася мати, котра мала двох діточок на руках і лише 34 роки. Часом вона згадувала ті важкі часи, хвилини відчаю і нестерпного болю. Та, за її словами, наші із Зойкою погляди й усміхнені оченята миттєво повертали її до життя й надихали на працю. Не знаю, як би вона, бідолашна, з усім цим упоралась, аби не підтримка дядька Якова Захаровича Ліхаліпа, який не мав власних дітей і фактично замінив нам батька. Він мав надзвичайний авторитет і повагу у нашій родині та неабиякий вплив на формування мого світогляду. І це не дивно. Працівник Комітету державної безпеки Радянського Союзу, Яків Захарович повністю відповідав своїй професії. Розумний, тактовний, у міру суворий і завжди справедливий. Він змалечку привчав мене поважати закон і правопорядок, прищеплював любов до юриспруденції».

Незадовго після народження Георгія почалася Велика Вітчизняна війна, що так жахливо втрутилась у долю не лише українського народу. Це сталося увечері 21 червня 1941 р., коли німецько-фашистське командування за наказом Гітлера оголосило умовний пароль «Дортмунд», що сигналізував напад на Радянський Союз.

На початку війни Бутенків було евакуйовано до російського м. Омська, де на них чекав Яків Захарович Ліхаліп. У 1946 р. Георгій іде до першого класу міської середньої школи, а вечорами разом із дядьком відвідує концерти і спектаклі гастролюючих у той час Театру ім. Вахтангова та Сталінградського театру оперети, спілкується з відомими людьми.

Георгію подобалося бути в колі цікавих людей. На одній із світських зустрічей його познайомили з французьким емігрантом Подпоріним. Малий, сидячи на колінах у дядька, з недитячим інтересом слухав історії про Францію та її традиції, розповіді про династію Романових.

У Георгія було багато захоплень. Найголовніше з них — любов до тварин, особливо собак. У юнацькі роки він розводив голубів, папуг, мав акваріум. Уже пізніше найкращим відпочинком вважав прогулянки з улюбленою вівчаркою, полювання й рибальство.

Через рік Ганна Бутенко разом із дітьми переїжджає до столиці Української РСР — м. Києва. У місті каштанів, що на схилах Дніпра, Георгій продовжував навчання. У 1957 р. він вступає до Київського технічного училища № 5, а після закінчення другого курсу влаштовується електрослюсарем на дослідному заводі Інституту електрозварювання ім. Є.О. Патона АН УРСР.

ЧАС ПРОФЕСІЙНОГО ЗЛЕТУ

Листопад 1993 р. На засіданні Верховної Ради України її Голова І.С. Плющ оголосив про призначення Георгія Андрійовича на посаду Голови Верховного Суду України. Його попередник О.Н. Якименко сказав, що «наша держава вже стала незалежною і самостійною, й тому ніякого втручання у судову діяльність з боку адміністративно-командної системи бути не може». Ці слова стали для Георгія Андрійовича настановою.

Перш за все новопризначений Голова почав створювати «свою команду». Кандидатами на посади заступників стали такі досвідчені й висококваліфіковані судді, як В.С. Стефанюк (перший заступник), В.Т. Маляренко і П.І. Шевчук (заступники) та ін. Він постійно дбав і про своїх молодих колег. Допомагав їм добрим словом, порадою, сприяв у підвищенні кваліфікації.

24 січня 1994 р. перший Президент незалежної України Л.М. Кравчук присвоює Георгію Андрійовичу вищий кваліфікаційний клас судді.

На цій високій посаді Г.А. Бутенко з притаманними йому професіоналізмом і принциповістю особливу увагу приділяв зміцненню законності і правопорядку, багато працював у напрямі здійснення судово-правової реформи, вивчав і вдосконалював роботу вітчизняних судів.

Протягом 20—21 жовтня 1994 р. Георгій Андрійович очолював II з’їзд суддів України, на якому представники судової влади разом із Президентом України Л.Д. Кучмою вирішували важливі проблеми, зокрема щодо розбудови судової влади в Україні, активної її участі у конституційному процесі, завершення етапу науково-теоретичного осмислення судово-правової реформи, демократизації суспільства та рівня боротьби з корупцією. Г.А. Бутенко під час роботи найвищого органу суддівського самоврядування рішуче відстоював позиції щодо незалежності судової влади, створення розгалуженої, спеціалізованої та ієрархічно оформленої цілісної системи судоустрою і судочинства з новою ланкою — адміністративною. Як Голова Верховного Суду України найважливіше своє завдання він убачав у тому, аби домогтися, щоб усі без винятку судді самовіддано служили Закону і Людині, яка має стати найвищою соціальною цінністю в країні.

У різні часи Георгій Андрійович представляв делегацію від України у судових та адміністративних установах багатьох країн світу. За його словами, налагоджене міжнародно-правове співробітництво найближчим часом стане надійним інструментом захисту прав людини, як це передбачено низкою міжнародних документів і Декларацією про державний суверенітет України. Саме з таким переконанням він відвідав США, Угорщину, Польщу, Німеччину. Більш за все його вразила правова система Сполучених Штатів Америки. Г.А. Бутенко захопився її судовою владою, статусом суддів, стабільністю й універсальністю законодавства, а особливо гарантованими державними програмами, спрямованими на соціальний захист громадян.

ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ

Сидячи у кабінеті Голови Верховного Суду України, Георгій Андрійович часто поринав у спогади тих далеких років, які пов’язали його долю з юриспруденцією. Він згадував, як у 1960 р. став студентом вечірнього відділення юридичного факультету Київського ордена Леніна державного університету ім. Т.Г. Шевченка (нині — Київського національного університету імені Тараса Шевченка) та як поступово оволодівав правничою наукою. Будучи студентом, залюбки вивчав основи правознавства, з’ясовував тонкощі й специфіку матеріальних і процесуальних норм радянського законодавства. У вільний від навчання час працював спочатку радіотехніком в Українському науково-дослідному інституті експериментальної та клінічної онкології Міністерства охорони здоров’я УРСР, а потім — помічником директора з культурно-виховної роботи Київського ПТУ № 11.

У березні 1967 р. він уже міг назвати себе практикуючим юристом, адже саме в цей час став старшим консультантом Київського обласного суду. Високий професіоналізм та принципова особиста позиція ще молодого спеціаліста Бутенка дали йому змогу стати членом цього суду, а згодом, у грудні 1975 р., на підставі рішення першої сесії Київської обласної ради депутатів трудящих — обійняти посаду заступника голови суду з кримінальних справ.

Під час роботи в Київському обласному суді Г.А. Бутенко зарекомендував себе дисциплінованим, сумлінним та юридично грамотним суддею. Він мав неабиякі адміністративно-організаторські здібності, завдяки яким значно поліпшив роботу очолюваної судової колегії. Георгій Андрійович налагодив систематичний процес розробки й узагальнення судової практики у кримінальних справах, вирішував проблеми аналітичного та статистичного характеру цієї категорії справ і, що дуже важливо, надавав методичні рекомендації іншим народним судам області.

А пізніше, у грудні 1977 р., він став членом найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції — Верховного Суду УРСР. Пройшовши необхідну кадрову процедуру призначення, 2 січня 1978 р. Георгій Андрійович приступив до виконання своїх професійних обов’язків.

Йому пощастило розпочати свою роботу у Верховному Суді України разом із такими високодовідченими суддями, як О.Н. Якименко, Р.Х. Сиденко, П.Г. Цупренко та ін. У 1978 р. відповідно до наказу міністра юстиції УРСР В.Г. Зайчука Г.А. Бутенко очолює Київський міський суд. Майже 15 років Георгій Андрійович забезпечував стабільну, оперативну роботу з розгляду тисяч кримінальних і цивільних справ.

Події 1991 р. визначили курс України на побудову правової держави. Відтак на національну правову систему покладалися надзвичайно важливі державо- і правотворчі завдання. Здобувши статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Із цією метою О.О. Мороз, тоді Голова Верховної Ради, залучає Г.А. Бутенка до розроблення нової Конституції, включивши його до складу спеціальної парламентської комісії. За безпосередньої участі Георгія Андрійовича та провідних вчених і фахівців з відповідних галузей правових знань було створено робочі групи з підготовки окремих розділів проекту Основного Закону.

НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ

Г.А. Бутенка знали не тільки як відомого юриста, але й як людину, життєвим кредо якої були слова «спочатку людина, а потім система». Колеги пригадують його почуття відповідальності перед іншими, добре ставлення до людей, особливо тих, котрі зверталися до нього з приводу різних проблем. Георгій Андрійович завжди намагався їм допомогти. Навіть підсудний для нього був перш за все людиною, а потім — злочинцем. Бутенко довіряв людям, але, будучи проникливим, умів виявляти фальш. У таких випадках міг бути безжалісним. На засіданні Верховної Ради один із народних депутатів сказав, що Г.А. Бутенку притаманні гуманізм, принциповість і бездоганне знання законів. Витримка, гострий розум і почуття гумору допомагали йому долати труднощі, несправедливість і постійні удари долі.

Георгій Андрійович дуже вболівав за Україну, яка тільки-но стала на шлях розбудови та самостійності. Він розумів, що у його професії іноді необхідно усміхатися й не все брати близько до серця. Розумів, але так і не навчився… Адже його життя, як і подароване батьками ім’я, було ознаменоване постійною боротьбою за ідеї, принципи, майбутнє. Провівши ІІ з’їзд суддів, сповнений планів щодо перебудови судової системи України, Г.А. Бутенко був готовий працювати. Але його серце, змучене постійними переживаннями, зарано й несподівано зупинилося. До останнього дня свого життя — 24 жовтня 1994 р. — він очолював Верховний Суд України.