Чи потрібні Україні мирові суди?
М.І. Хавронюк,
заступник керівника апарату—начальник правового управління
Верховного Суду України,
доктор юридичних наук
С.Ф. Мироненко,
головний консультант правового управління
Верховного Суду України
Для того, щоб відповісти на питання, винесене в заголовок статті, спочатку необхідно з’ясувати, що таке мирові суди, що може ховатися за такою привабливою назвою.
Це питання вже неодноразово за останні роки було предметом зацікавленості юристів — науковців і практиків. Як приклад можна навести роботи вітчизняних дослідників О.В. Гетманцев1, В.М. Kампо2, В.М. Тертишника3, Д.А. Шигаля4, В.І. Шишкіна5 та ін. Обґрунтовуючи своє прихильне ставлення до діяльності мирових судів, науковці застосовують історичний та компаративний методи досліджень, у контексті першого говорячи навіть про «відродження» в Україні системи мирових судів. На нашу думку, застосування такого визначення, як «відродження» є дещо некоректним, оскільки державний та адміністративно-територіальний устрої, інші політичні, правові, соціальні умови функціонування мирових судів в українських губерніях Російської імперії складно порівнювати з аналогічними факторами, що зумовлюють судовий устрій сучасної України. Отже, теоретично може йтися лише про створення в Україні інституту мирових судів.
Що ж до компаративного методу, то доступні джерела6 дають нам змогу стверджувати, що зарубіжний досвід свідчить лише про те, що моделі як судоустрою загалом, так і системи мирових судів у різних правових системах дуже різні. До того ж амплітуда відмінностей така, що коли, приміром, в Італії мировий суддя не є професійним юристом і розглядає лише цивільні справи з невеликою сумою позову, то в Ізраїлі мировий суддя — професійний юрист, який крім цивільних і сімейних розглядає кримінальні справи та може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк до семи років; якщо в Бразилії мирових суддів обирає населення прямим, загальним і таємним голосуванням, то у Новій Зеландії їх призначає Генерал-губернатор; якщо в Російській Федерації (РФ) районний суд є вищестоящою судовою інстанцією для мирових судів, то у Південно-Африканській Республіці (ПАР) рішення мирового суду є остаточним і перегляду не підлягає... В країнах англосаксонської правової сім’ї навіть і назви такої немає — мирові суди, а суди найнижчого рівня у різних штатах і територіях називаються «місцевими», «магістратськими» чи «судами малих сесій» (Австралія) або «магістратами» (Англія та Уельс, Kанада, Нова Зеландія, Мальта), або «судами дрібних позовів» — small claims court (ПАР), або «муніципальними міськими» чи «поліцейськими судами», «судами графств» чи «судами загальних сесій» (США). У Франції ці суди мають назву «трибунали малого процесу», а в ФРН аналогами мирових судів є «дільничні суди».
У розробленій в Україні Kонцепції законопроекту «Про мирових суддів» (далі — Kонцепція)7 зазначено, що у функціонуванні мирових судів у різних країнах світу є спільні риси, зокрема:
– територіальний характер діяльності — мирові судді призначаються у чітко визначеному окрузі/муніципалітеті/місті (як правило, там, де вони проживають), їхня юрисдикція поширюється лише на цю територію;
– участь місцевого населення або органів місцевого самоврядування у призначенні/обранні мирових суддів — їх обирає безпосередньо населення відповідної території або призначають відповідні органи місцевої влади чи державні органи за пропозицією органів місцевої влади;
– обмеженість компетенції мирових судів — зазвичай вони розглядають цивільні справи незначної вартості або ті, які спеціально визначені законодавством як підсудні мировим судам, а також кримінальні справи про правопорушення невеликого ступеня тяжкості (їх вичерпний перелік також може встановлюватися законодавством);
– відсутність, як правило, вимоги про наявність у мирового судді фахової юридичної освіти, проте встановлюються певні вимоги, як-то: наявність розумності, здорового глузду, здатності діяти справедливо, загальної освіченості й повага населення до особи, відсутність судимості тощо.
Спробуємо довести, що це не зовсім так. Виділивши кілька наведених нижче обраних нами критеріїв для пошуку спільного та відмінного в інституті мирових судів у різних правових системах, ми встановили таке.
1. Порядок обрання (призначення) на посади мирових суддів:
а) обираються населенням (Бразилія, Венесуела, деякі штати США, деякі суб’єкти РФ, деякі кантони Швейцарії — на різні строки, як правило, від трьох до восьми років);
б) призначаються чи обираються (деякі суб’єкти РФ — представницьким (законодавчим) органом на п’ятирічний строк; деякі штати США — губернатором; деякі кантони Швейцарії — вищими судовими інстанціями або радами кантонів на різні строки; Австралія — відповідними органами виконавчої влади довічно або до досягнення певного віку; Іспанія — Вищим судом правосуддя певної адміністративно-територіальної одиниці на чотири роки; Kанада — владою провінцій; Нова Зеландія — Генерал-губернатором; Люксембург — Великим герцогом довічно; Уругвай — Верховним судом на чотири роки).
2. Порядок звільнення з посад мирових суддів:
а) за рішенням федерального парламенту або парламенту штату/провінції (Австралія, Kанада) чи за рішенням лорда-канцлера (Англія та Уельс);
б) за вироком суду (Люксембург);
в) за рішенням кваліфікаційної колегії суддів або в порядку, передбаченому для суддів судів загальної юрисдикції (РФ).
3. Вимоги до суддів мирових судів:
а) мирові судді можуть не мати юридичної освіти (Англія та Уельс; Іспанія; ПАР; США; Австралія — у деяких штатах від них вимагається пройти спеціальні курси), і працюють вони, як правило, на безоплатній основі;
б) мирові судді є професійними суддями з фаховою юридичною освітою (інші країни).
4. Юрисдикція мирових судів:
а) найширша — справи про малозначні (як правило) злочини та цивільні справи із визначеною певними межами невеликою сумою позову (Австралія, Гондурас, Мальта, Мексика, Kанада, США, Франція, ФРН, Швейцарія, Англія та Уельс — цивільна юрисдикція магістратів украй обмежена лише розглядом спорів про стягнення боргів і з окремих питань сімейного права; Ізраїль — також справи про порушення правил дорожнього руху; Іспанія — тут мирові суди розглядають основну масу дрібних цивільних справ; Нова Зеландія — також видають ордери на арешт й обшук; РФ — також справи про адміністративні правопорушення, деякі адміністративні, сімейні, трудові, земельні справи, видають судові накази; Сирія — також комерційні справи, здійснюють процедуру примирення; Туреччина — на мировий суд також покладається виконання судових рішень вищестоящих судів, проведення дізнання тощо);
б) лише справи про поліцейські порушення8 та цивільні справи із визначеною певними межами невеликою сумою позову (у Бельгії головна мета суду — примирення сторін; Люксембург — також здійснюють накладення і зняття арешту на майно, захист інтересів недієздатних осіб тощо);
в) тільки окремі цивільні справи (ПАР; Бразилія — зокрема сімейні, також здійснюють процедури примирення; Італія — щодо спорів про рухоме майно та про порядок користування майном, про відшкодування шкоди внаслідок зіткнення транспортних засобів; Kувейт — також дрібні комерційні справи; Уругвай — справи, що стосуються виселення, порушення контрактів, оренди, також дрібні комерційні справи).
5. Можливість й особливості порядку оскарження рішень:
а) скарги на рішення мирових судів розглядають суди, що є основною ланкою судової системи (Бельгія, Греція, Ізраїль, Іспанія, Сирія, Уругвай), при цьому деякі рішення мирових судів остаточні й апеляційному оскарженню не підлягають (Kувейт — рішення у позовах до 1 тис. динарів; Люксембург — рішення у цивільних і торговельних справах з ціною позову до 30 тис. франків; Франція — рішення у справах із сумою позову до 13 тис. франків, утім це не виключає можливості їх касаційного оскарження);
б) рішення мирових судів можуть бути оскаржені (залежно від їх виду) — до суду першої інстанції, до апеляційного чи касаційного суду (РФ, ФРН, Італія, де більшість скарг на рішення мирових судів розглядає спеціальний суддя —претор)9;
в) рішення мирових судів є остаточними й оскарженню не підлягають (ПАР).
Таким чином, аналіз щодо спільного та відмінного в інституті мирових судів у різних країнах свідчить, що якого-небудь логічного та однозначного, безсумнівного зв’язку між порядком формування мирових судів, професійністю суддів та їх компетенцією знайти важко. Це означає, що кожна країна має свій специфічний підхід до цього інституту та до судового устрою загалом.
Вітчизняний дослідник О.В. Гетманцев зазначає, що створення інституту мирових судів в Україні є потребою сьогодення. Обґрунтував він це тим, що вони розвантажать місцеві суди (частину справ може бути передано мировим судам від державних судів), створять додаткові можливості для підготовки кадрів для роботи в судах загальної юрисдикції і додаткові гарантії доступності правосуддя для населення. Якщо узагальнено викласти думку цього науковця, то ознаками мирового суду (надалі ми їх уніфікуємо для того, щоб порівнювати між собою однакове) мають бути:
1) мирові суди (в особі мирових суддів) є суб’єктом судової влади і належать до системи судів загальної юрисдикції, проте у законодавстві має бути визначено їх особливості: а) підсудності справ; б) процесуального порядку розгляду і вирішення справ; в) порядку оскарження рішень мирових судів (оскаржуються не до апеляційного, а до місцевого суду); г) порядку фінансування (за рахунок державного або місцевого бюджету);
2) мирові суди діють від імені держави й виконують свої обов’язки на професійній основі, на них поширюються правові гарантії незалежності, самостійності та недоторканності суддів;
3) форма здійснення судової влади мировими судами — правосуддя у цивільних, адміністративних і кримінальних справах, а в основі діяльності мирового суду лежать усі конституційні та процесуальні принципи правосуддя;
4) із зазначених ознак випливають вимоги до кандидатів на посаду мирового судді, згідно з якими, зокрема, він повинен бути громадянином України з вищою юридичною освітою та досвідом юридичної діяльності;
5) посада мирового судді повинна бути виборною, а вибори здійснюватися жителями району, де він працюватиме10.
В.М. Kампо також вважає, що необхідність впровадження інституту мирових судів зумовлена, зокрема, необхідністю полегшити доступ до правосуддя, а також неефективністю діючих місцевих судів, що пояснюється відсутністю відповідальності суддів перед територіальними громадами, і робить висновок про доцільність внесення змін до Kонституції України з метою запровадження так званої «громадської» моделі мирового суду, за якою:
1) мирові суди є елементом державної судової системи;
2) мирові судді не є професійними суддями і виконують судові функції тимчасово;
3) мирові судді мають обиратися органами місцевого самоврядування11.
Не зовсім зрозумілою є позиція, висловлена Міністром юстиції України М.В. Оніщуком: «Варто... внести відповідні зміни до Kонституції України й створити інститут мирових суддів. До речі, певною мірою вони схожі на ті товариські суди, котрі свого часу існували в країні. Це судді, котрі мали б вирішувати передусім прості суперечки, нескладні справи на місцевому рівні. Вони й обиратися мають населенням певного регіону, громади, району. І їхні рішення набували б законної сили, по суті, як ті, що не переглядаються: хіба що районним судом у порядку апеляції. Це дозволило б зняти навантаження з державних судів і до певної міри реалізувати прагнення громадян самим обирати суддів. Та цей інститут мирових суддів — а він сьогодні широко використовується і в Росії, і в багатьох європейських країнах, доцільний тільки коли йдеться про муніципальний рівень. Варто також розвивати систему третейських судів, медіацію, коли суддя пропонує сторонам самостійно знайти шляхи примирення»12.
У зв’язку з наведеним виникає низка питань: чи мають, на думку Міністра юстиції, мирові суди належати до системи судів загальної юрисдикції та діяти від імені держави, чи мають бути мирові судді професійними суддями, у чому їх відмінність від товариських судів та від третейських, а також чим відрізнятиметься діяльність мирових судів від діяльності медіаторів?
Тут доречно нагадати таке. З одного боку, згідно із Законом від 11 травня 2004 р. № 1701-ІV «Про третейські суди» третейські суди, особливо постійно діючі, за своїми сутнісними ознаками дуже нагадують пропоновані мирові суди. Так, юрисдикція третейських судів поширюється на всі цивільні та господарські правовідносини (деякі обмеження зумовлені участю державних органів й органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у спірних правовідносинах); третейські суди утворюються і діють на принципах добровільності, незалежності, обов’язковості їхніх рішень для сторін тощо; склад третейського суду може формуватися шляхом обрання; третейськими суддями можуть бути лише особи, які мають відповідну кваліфікацію, знання, досвід, ділові та моральні якості, необхідні для вирішення спору, а в разі одноособового вирішення спору третейський суддя постійно діючого третейського суду повинен мати вищу юридичну освіту... З другого боку, чотирьохрічне функціонування цього інституту в Україні довело, що з діяльністю третейських судів навантаження на державні суди не зменшилося, проте було створено певний негативний імідж третейських судів у владних структурах держави, бізнесі та серед громадськості13. Чи не спіткає така ж доля мирові суди у разі їх створення? Що треба зробити, щоб цього не сталося?
Результатом проведених названими вище науковцями досліджень щодо проблем, пов’язаних з діяльністю мирових судів, а також громадських обговорень цієї проблеми фактично стала Kонцепція14, ретельно розроблені основні положення якої збігаються з положеннями статей В.М. Kампо, що наштовхує на здогади про її авторство.
У Kонцепції визначено такі «правові передумови запровадження мирових судів»:
– конституційні положення щодо права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Kонституції);
– правові позиції Kонституційного Суду України (Рішення від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів))15;
– позиції Kомітету міністрів Ради Європи щодо зниження навантаження на суди загальної юрисдикції, викладені у Рекомендаціях № R (86)12 щодо заходів по недопущенню та скороченню надмірного робочого навантаження на суди і № REC (2001)9 щодо альтернатив судовому вирішенню спорів між адміністративними органами влади та приватними особами16;
– положення Kонцепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, затвердженої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006.
Маємо заперечення щодо викладеного: комп’ютерний пошук за ключовим словом показав, що мирові суди в усіх цих документах взагалі не згадуються, а слово «мир» в останньому з названих документів і в Рекомендаціях Kомітету міністрів Ради Європи зустрічається лише у контекстах примирення (медіації) та укладення мирової угоди. Тож не виключено, що, враховуючи й інші наші примітки до перелічених «правових умов», перш ніж розробляти законодавство про мирових суддів, треба більше уваги приділити законодавству про медіацію у кримінальних, цивільних та господарських справах.
У цьому зв’язку надаємо, що Міністерство юстиції України вже розробило проект Закону «Про медіацію (примирення)». У ньому пропонується визначити медіацію як добровільну процедуру, спрямовану на вирішення кримінально-, цивільно- чи господарсько-правового конфлікту між сторонами, і досягнення між ними згоди (прийнятного рішення) щодо спірних питань за допомогою медіатора (посередника). При цьому медіатор — це незалежна та неупереджена особа, завданням якої є допомогти сторонам примиритися та досягти згоди. Оплата праці медіатора за проведення процедури медіації у цивільних та господарських справах здійснюється у формі гонорару на підставі договору між сторонами, а в кримінальних справах — за рахунок місцевих бюджетів. Медіатором може бути особа, яка досягла 25-річного віку, має повну вищу освіту, дворічний досвід роботи у сфері психології, соціології, педагогіки або права і пройшла курс навчання для медіаторів. Можна погодитися, що вимоги до медіаторів, їхня компетенція тощо за цим законопроектом дуже нагадують вимоги до мирових суддів, юрисдикцію мирових судів тощо як вони визначені в законодавстві багатьох держав.
Але повернемося до Kонцепції. Щодо суті інституту мирових судів, то в ній передбачено найдоцільнішим визначити таке:
1) мирові суди територіальних громад є елементом системи місцевого самоврядування;
2) функцією мирових судів є насамперед вирішення спорів, що має альтернативний (стосовно судового) і диспозитивний (за обопільною згодою сторін) характер. Процедура розгляду справ мировим судом, визначена в Законі «Про мирових суддів», має бути простою, зрозумілою для громадян і прописана як універсальна для розгляду всіх без винятку справ; послуги мирового судді оплачуються за компенсаційним принципом, для чого при розгляді спорів сторони сплачують мировий збір;
3) мировому суду підвідомчі спори, що не входять до переліку виключної компетенції судів загальної юрисдикції;
4) мировий суддя має відповідати таким вимогам: бути громадянином України; не бути притягненим до кримінальної відповідальності та засудженим за вчинення умисного злочину; мати повагу та авторитет серед населення судової дільниці; мати вищу освіту; проживати на території судової дільниці не менше п’яти років; мати досвід діяльності третейського судді, медіації, іншої юрисдикційної діяльності не менше п’яти років; володіти державною мовою та мовами, що є поширеними на території відповідної територіальної громади; мати добрий розум, бути справедливим і порядним. Водночас мировий суддя не має права: бути депутатом ради будь-якого рівня; перебувати на державній службі; належати до керівних органів будь-яких організацій, політичної партії;
5) посада мирового судді повинна бути виборною, а вибори здійснюватися місцевою радою (як варіант — безпосередньо населенням громади).
Більшість (але не всі) положень Kонцепції втілено у проекті Закону «Про мирових суддів територіальних громад», зареєстрованому у Верховній Раді України 10 жовтня 2008 р. за № 3291 (далі — Законопроект)17.
Згідно із Законопроектом інститут мирових судів не входить до системи судоустрою України; мировий суд — це орган територіальної громади, який є засобом позасудового (на зразок третейських судів або медіації) вирішення спорів. Але запропоновані у Законопроекті порядок та форми розгляду справ мировим судом суперечать головному принципу третейського розгляду і медіації — добровільній згоді сторін на розгляд спору між ними. Більше того, відповідно до Законопроекту: допускається здійснення мировим судом наказового провадження і стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна без проведення засідання і виклику сторін для заслуховування їх пояснень; мировий суд розглядає справи про адміністративні правопорушення і його рішення у цих справах не підлягають перегляду й оскарженню. Оскарження рішень мирового суду у Законопроекті взагалі не передбачено. Усе це — завуальована форма делегування функцій судів іншим органам чи посадовим особам, що прямо заборонено ст. 124 Kонституції, а також суперечить положенням ст. 55 Основного Закону. Отже, положення про компетенцію мирового суду і порядок виконання ним своїх повноважень засвідчують, що у Законопроекті фактично запропоновано покласти на зазначений інститут функцію судів загальної юрисдикції зі здійснення правосуддя. Іншими словами, робиться спроба створення «територіальної судової влади» — альтернативної державній.
Суперечливими є положення Законопроекту, якими регулюється порядок добору кандидатів у мирові судді (право висування кандидатур мають: сільські, селищні, міські голови, групи депутатів відповідної місцевої ради, групи громадян, громадські організації), їх обрання (шляхом таємного голосування депутатів відповідної місцевої ради) та усунення з посади. Вони дають підстави припускати, що мирові судді представлятимуть інтереси не територіальної громади, а політичної сили, яка перемогла на місцевих виборах.
Щодо статусу мирового судді у Законопроекті містяться взаємовиключні положення: якщо із положень ст. 6 і п. 3 ч. 3 ст. 17 випливає, що мировий суддя не може бути посадовою особою органу місцевого самоврядування, а виконання обов’язків мирового судді є роботою за сумісництвом, то у ст. 2, навпаки, вказано, що він є посадовою особою територіальної громади й отримує заробітну плату за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету.
Поширюючи згідно з ч. 1 ст. 17 гарантії незалежності суддів на мирових суддів (а це комплекс державних гарантій, визначених Kонституцією і законами України від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» та від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ «Про статус суддів»), Законопроект у частинах 2 і 3 зазначеної статті звужує ці гарантії до права звернення до органу місцевого самоврядування та права на нормальні умови праці та підвищення кваліфікації, ще й обмежуючи їх дію межами територіальної громади. Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Законопроекту встановлюється, що незалежність мирових суддів — це принцип мирового розгляду, згідно з яким мирові судді у своїй діяльності є незалежними від будь-якого впливу, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні, а відповідно до положень ст. 20 мировий суддя за свої дії й ухвалені рішення несе відповідальність перед органом місцевого самоврядування, що суперечить принципу незалежності суддів.
Аналіз кваліфікаційних вимог до мирового судді (ст. 4 Законопроекту) дає підстави вважати, що правило про те, що у мирового судді може не бути юридичної освіти, суперечить такій вимозі, як наявність компетентності (навряд чи варто у правовій державі допускати, щоб особа без юридичної освіти розглядала, як це пропонується у ст. 12 Законопроекту, справи про адміністративні правопорушення, про розірвання шлюбу і поділ майна подружжя, інші майнові спори між громадянами, справи про встановлення земельних сервітутів, про зобов’язання громадянина вчинити певні дії або утриматися від вчинення певних дій, зміст яких було визначено нормативно-правовими актами органу місцевого самоврядування, та інші справи, котрі потребують глибокого знання права). Вирішення мировим суддею правових спорів тільки на підставі таких суб’єктивних критеріїв оцінки особистості, як справедливість, порядність і чесність може призвести до ігнорування принципу законності та (враховуючи порядок обрання мирових суддів і припинення ними повноважень) — до обслуговування інтересів певних політичних сил.
Ще раз нагадаємо: метою створення системи мирових судів українські фахівці вважають лише зменшення навантаження на місцеві суди і надання додаткових гарантій доступності правосуддя для населення, а також підготовку кадрів для державних судів. Але невже вказаних цілей не можна досягти шляхом удосконалення мережі та діяльності існуючих місцевих судів, оптимального збільшення кількості суддів цих судів, удосконалення їх підготовки? Невже у нашій державі вже визначено та запроваджено найбільш ефективний державний судовий устрій і тепер можна дозволити собі експерименти з муніципальними судами — елементом федералізму?
Російські автори18 додають до зазначених цілей ще й такі:
– спрощення процедури ініціювання судового розгляду (зниження мінімального рівня державного мита, заміна письмового звернення усною запротокольованою заявою тощо), що ніби спростить та прискорить процес вирішення спору19;
– підвищення авторитету суду шляхом виборів мирових суддів, кандидатури яких погоджені з муніципіями. У зв’язку з другою тезою наводяться такі аргументи: найбільш близькі до населення суди, що розглядають основну масу спорів, потребують суддів, які мають насамперед авторитет і довіру жителів та знання місцевості, а не високу кваліфікацію20.
Наведені аргументи можна спростувати. По-перше, навряд чи авторитет суддів прямо залежить від порядку їх обрання чи призначення. Авторитет набувається завдяки конкретним справам (для суддів — через справедливий розгляд ними справ), а не телевізійною балаканиною та плакатним позерством під час виборчої кампанії. По-друге, що стосується «знання місцевості», то, напевно, воно дійсно може бути важливішим за професіоналізм у РФ, у складі якої є не лише області, а й інші суб’єкти федерації, утворені у тому числі за національною ознакою (республіки, автономні області, автономні округи, краї), причому особливості «місцевості» (у найширшому розумінні цього слова) в Амурській області істотно різняться від аналогічних особливостей у Kурській області, а в Республіці Бурятія ще більше від особливостей у Приморському краї чи в м. Москві.
Загалом теза про знання місцевості є дуже слушною для всіх держав з федеративним устроєм та для великих за територією. Першими якраз і є крім РФ названі вище Австралія, Бельгія, Бразилія, Венесуела, Kанада, Мексика, США, ФРН, Швейцарія. Kрім того, дуже схожі на федерації: Велика Британія, яка включає Англію, Шотландію, Уельс, Північну Ірландію, острів Мен і Норманські острови (до того ж британська Kоролева є главою держави у Новій Зеландії та деяких інших країнах, в яких здійснює владу через генерал-губернаторів, котрих призначає кожні п’ять років); Іспанія, яка поділена на 50 провінцій, що входять у 17 автономних співтовариств (при цьому Kаталонія, Kраїна Басків і Галісія утворені за національним принципом); Італія — 20 областей якої поділені на провінції, а п’ять (Трентіно-Альто-Адідже, Валле-д’Аоста, Фріулі-Венеція-Джулія, Сицилія і Сардинія) — мають спеціальний статус з найширшою автономією; ПАР, яку характеризують як унітарну державу з елементами федералізму21. Франція, хоча і є унітарною державою, має дуже специфічний адміністративний устрій. З 1 січня 2006 р. вона поділена на 26 регіонів, серед яких чотири заморських, при цьому регіони, у свою чергу, поділено на 100 департаментів, 42 округи, 4 тис. 39 кантонів, 36 тис. 682 комуни, а три найбільших комуни Парижа, Марселя і Ліона — ще на 45 муніципальних округів22. Деякі інші держави, в яких є система мирових судів, навпаки, «карликові» (Люксембург, Мальта) чи невеликі за територією (Ізраїль, Kувейт), до того ж перебувають (крім Люксембурга) під значним впливом англосаксонської правової сім’ї. Із наведених причин вони так само не можуть бути прикладом для Украї-ни. З тих країн, де є система мирових судів, залишились лише: Сирія і Туреччина (правові системи цих двох держав майже в усьому просто традиційно слідують французькому зразку23), а також Уругвай, з яким Україна практично не має нічого спільного. Понад сто інших унітарних держав інституту мирових судів не знають.
До речі, комп’ютерний пошук за електронною версією довідника показав, що альтернативне системі загальних судів третейське судочинство існує саме в тих державах, де немає мирових судів, а саме: в Австрії, Єгипті, Індії, Іраку, Kиргизії, Об’єднаних Арабських Еміратах, Таїланді. Єдиний виняток — ПАР, де існують і третейські суди, і мирові24.
Нарешті, економічно досить потужна і фінансово багата, насамперед своїми нафто- й газокарбованцями, РФ навіть у фінансово складному для неї 1998 р. могла дозволити собі прийняти і реалізувати Федеральний Закон «Про мирових суддів в РФ». Українська ж держава і в кращі часи — до початку фінансової кризи 2008—2009 рр., не виявляла наполегливості для належного забезпечення судів. Так, на сьогодні в Україні діє 666 місцевих судів загальної юрисдикції, в яких станом на 1 січня 2008 р. працювало 4 тис. 285 суддів. Вакантними залишаються 462 посади, що становить приблизно 10 % від загальної чисельності суддівських посад. Цей показник у процентному співвідношенні останніми роками майже не змінюється. Однією з причин недокомплектування судів є банальна неможливість розмістити і забезпечити суддям нормальні умови праці. Забезпечення діяльності місцевих судів у 2007 р., за даними Державної судової адміністрації України, було профінансовано на 51 % від потреби, у тому числі обсяг бюджетних асигнувань на будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт приміщень судів лише на 9 %. А тепер уявімо, що в кожному невеликому населеному пункті, районі міста, у мікрорайоні великого міста з’явиться мировий суд. Kількість суддів, а отже і витрати на забезпечення їхньої діяльності, мають зрости в десятки разів.
Підсумовуючи викладене, варто зазначити, що, по-перше, Україні не слід бездумно переймати досвід інших держав, тим більше тих, які відрізняються від неї за всіма сутнісними ознаками держави та за адміністративно-територіальним устроєм, а більше враховувати власну специфіку; по-друге, перш ніж створювати нові суспільні інститути, необхідно вжити всіх можливих заходів для удосконалення тих суспільних інститутів, які вже існують — зокрема судів загальної юрисдикції і, можливо, третейських судів; по-третє, якщо вже й дослухатися до порад наших зарубіжних колег, то насамперед тих, що стосуються медіації, примирного правосуддя (з цих питань лише резолюцій та рекомендацій Ради Європи — десятки, починаючи з 1980-х років).
То чи потрібні Україні мирові суди? Проаналізувавши всі наявні на сьогодні аргументи pro, висловлені поважними апологетами мирових судів, та навівши власні аргументи contra, ми залишаємо це питання без остаточної відповіді. Все ще перспективними з огляду на доведену у статті передчасність висновків про актуальність прийняття закону про мирових суддів є подальші наукові розвідки у цьому напрямі. Врешті-решт, завжди, коли наявні полярні точки зору з приводу одного предмета, слід відшукувати можливості для компромісу.
1 Див.: Гетманцев О.В. Історичні та процесуальні аспекти створення і діяльності мирових судів в Україні // Науковий вісник Чернівецького університету. — 2004. — Вип. 236. Правознавство. — С. 58—62.
2 Див.: Kампо В. Чи потрібні нам мирові судді? // Український юрист. — 2004. — № 11 (23). — С. 88; Kампо В.М. Доктрина мирових суддів // http://www.aj.org.ua/lang-ua/menu-18/page-1/show-247.
3 Див.: Тертишник В.М. Суд присяжних і мирові судді: історичний досвід, перспективи становлення та актуальні проблеми / В.М. Тертишник, О.І. Тертишник // Наук. вісник Дніпропетр. юрид. ін-ту МВС України. — 2000. — № 3. — С. 84—90.
4 Див.: Шигаль Д.А. Мировий суд і реформування сучасної судової системи України // Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доповідей та наукових повідомлень учасників наукової конференції молодих учених та здобувачів. — Х., 2005. — С. 37—39.
5 Див.: Шишкін В.І. Судові системи країн світу. Навч. посібник. — Ч. 1. — K., 2001. — 336 с.
6 Див.: Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник (под ред. док. юр. наук, проф. Сухарева А.Я.). Изд. 2-е, изм., доп. — М., 2001. — 840 с.; Kолоколов Н.А. Мировая юстиция: Учеб. пос. — М., 2008. — С. 75—81; Павликов С.Г. Совершенствование статуса судов субъектов Российской Федерации: позитив международно-правового опыта // Государство и право. — 2008. — № 4. — С. 38—46.
7 Див.: Концепція законопроекту «Про мирових суддів» // http://www.aj.org.ua/lang-ua/menu-18/page-1/show-246.
8 У Франції і Бельгії contraventions — поліцейські порушення є аналогом адміністративних правопорушень в Україні.
9 Див.: Демидов В.В., Жуйков В.М. Kомментарий к законодательству о мировых судьях. — М., 2001. — С. 11—14.
10 Див.: Гетманцев О.В. Зазнач. праця. — С. 58—61.
11 Див.: Kампо В.М. Доктрина мирових суддів. — Там само.
12 Микола Оніщук: «Реформувати судову систему треба негайно» // http://www.minjust.gov.ua/0/17734.
13 Див.: Резолюція всеукраїнського науково-практичного семінару-конференції «Третейське судочинство в Україні, шляхи та перспективи розвитку» від 16 березня 2007 р. // Третейські суди України. — 2007. — № 2.
14 Див.: Концепція законопроекту «Про мирових суддів». — Там само.
15 Нагадаємо, що в резолютивній частині цього Рішення вказано: «Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист».
16 Згідно з Рекомендацією № R (86) 12 держави-члени мають передбачати альтернативні процедури врегулювання спорів шляхом позасудового розгляду і створювати відповідні органи, що не входять до судової системи цих держав.
17 Див.: Верховна Рада України. Законопроекти // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=33557.
18 Див.: Kолоколов Н.А. Мировая юстиция: Учеб. пос. / Н.А. Kолоколов, С.Г. Павликов, А.Н. Сачков. — М., 2008. — С. 74.
19 Упевнені, що всі складні питання щодо процедури цілком можуть бути розв’язані у межах процесуального закону і не повинні бути залежними від того виду судового устрою в державі, який ми обираємо, у тому числі від наявності чи відсутності інституту мирових судів.
20 Див.: Kарпов Д.В. Проблемы конституционно-правового гарантирования правозащитной функции судебной власти в Российской Федерации. Автореф. дис. канд. юрид. наук. — Н. Новгород, 2000. — С. 13.
21 Див.: Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник. — Там само. — С. 939.
22 Див.: http://ru.wikipedia.org.
23 Див.: Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник. — Там само. — С. 578—584, 660—672.
24 Див.: Там само.