С.О. Іваницький,
ад’юнкт кафедри кримінального процесу та судоустрою
Луганського державного університету
внутрішніх справ МВС України

У зв’язку із проведенням у нашій державі судово-правової реформи актуальним є тлумачення та наближення до загальноєвропейських стандартів застосування оціночних категорій «незалежний» і «безсторонній» суд, що зумовлює необхідність аналізу напрацьованої десятиріччями практики Європейського суду з прав людини (далі — Суд).

У Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 р.; далі — Конвенція) передбачено, що кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом упродовж розумного строку, встановленого законом (п. 1 ст. 6). Українські правники вже розглядали деякі аспекти застосування цієї норми ¹.

Водночас із прийняттям Судом нових рішень постійно поглиблюється тлумачення п. 1 ст. 6 Конвенції, що з урахуванням проблем, пов’язаних з належним розумінням оціночних категорій «незалежний» і «безсторонній» суд у вітчизняному праві, потребує відповідного наукового аналізу застосування наведеного положення ². Конкретизація логічного обсягу понять «незалежний» та «безсторонній» суд необхідна й у зв’язку з розширенням функцій інституту непрофесійних суддів (народних засідателів), що запроваджуватимуться не тільки у кримінальному, а й у цивільному судочинстві (з набранням чинності новим Цивільним процесуальним кодексом України). Чітке розуміння сутності аналізованих категорій при відводі судді (народного засідателя) є запорукою забезпечення справедливого і законного складу суду. З огляду на це актуальним є аналіз практики застосування п. 1 ст. 6 Конвенції в процесі її становлення та розвитку з метою утвердження визнаних демократичними країнами стандартів правосуддя у вітчизняній правозастосовній практиці.

Згідно з прецедентною практикою Суду дефініція «незалежний суд» означає насамперед «незалежний від виконавчої влади і сторін у справі» (див. напр.: Ringeisen v. Austria judgement of 23 June 1973, Series A, No. 16, p. 95), має поліелементну структуру та передбачає обов’язкове врахування таких критеріїв: спосіб призначення суддів і позбавлення їх повноважень; строк перебування їх на посаді; наявність гарантій проти будь-якого тиску, зокрема, належний рівень матеріального забезпечення, наявність у цієї інституції зовнішніх ознак незалежності ³.

Той факт, що члени судового органу призначаються виконавчою владою, сам по собі не є порушенням Конвенції (див.: Campbell and Fell v. United Kingdom judgement of 28 June 1984, Series A, No. 80, p. 79). Проте Конвенція може бути визнана порушеною у випадку, коли заявник доведе, що процедура призначення членів судового органу в цілому мала незадовільний характер або створення спеціального органу для розгляду справи було пов’язано зі спробою вплинути на її вирішення (див.: Zand v. Austria judgement of 12 October 1978, Series A, No. 15, p. 77).

Тривалий строк здійснення суддею повноважень є певним чином гарантією його незалежності. Так, у справі «Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії» Суд визнав, що шестирічна тривалість строку служби членів Апеляційної ради є гарантією її незалежності ⁴.

Зовнішні атрибути судового провадження ще не є показником незалежності суду. У справі «Белілос проти Швейцарії» створена при муніципалітеті поліцейська комісія була наділена судовою функцією щодо розгляду окремих справ про вчинення особами незначних правопорушень і складалася з одного поліцейського службовця високого рангу, який одноосібно вирішував справи. Хоча ця посадова особа не підкоряється вказівкам влади, прийняла присягу і не підлягає звільненню протягом чотирирічного строку, проте учасники процесу, як зазначив Суд, уважають її представником поліції, який має діяти згідно з наказом чи розпорядженням державних органів і бути солідарним зі своїми колегами. Тому в заявниці обµрунтовано могли виникнути сумніви щодо незалежності зазначеної комісії, а отже, цей орган не відповідає вимогам п. 1 ст. 6 Конвенції ⁵.

Суд ухвалив ряд рішень, в яких визнав порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції розгляд справ військовими суддями, зазначивши, що незалежність і безсторонність військових суддів залишаються сумнівними через певні особливості їхнього статусу — вони є військовослужбовцями, підпорядкованими військовому відомству, яке, у свою чергу, отримує накази від виконавчої влади ⁶.

Визначення юридичного змісту оціночної категорії «безсторонній суд» зумовлює необхідність врахування суб’єктивного та об’єктивного критеріїв безсторонності. Перший з них означає, що суддя має бути суб’єктивно вільним від упередженості при розгляді справи; другий — що суддя має забезпечити достатні гарантії для усунення будь-яких обµрунтованих сумнівів щодо його неупередженості.

Конкретизуючи суб’єктивний критерій, Суд підкреслює, що поки не доведено інше, діє презумпція особистої безсторонності судді ⁷. Таку презумпцію спростувати досить складно. Критерієм суб’єктивної безсторонності є відсутність з боку судді умисних або необережних дій чи висловлювань, які б свідчили про пряму чи опосередковану особисту зацікавленість у вирішенні справи або іншим чином давали б підстави сумніватися в його неупередженості. Суб’єктивна упередженість полягає, як правило, в умисних чи необережних діях або висловлюваннях суддів (присяжних) перед початком чи під час судового розгляду справи. Так, перед початком слухання справи «Ремлі проти Франції», в якій обвинувачувалися дві особи алжирського походження, один із членів суду асизів (континентальна модель суду присяжних. — С.І.) допустив висловлювання расистського змісту. Адвокати підсудних звернули увагу суду асизів на зазначене висловлювання та попросили зафіксувати його у матеріалах справи разом із письмовим свідченням про це пані М. Суд асизів задовольнив лише прохання долучити до справи письмову заяву та згодом постановив вирок про довічне ув’язнення заявника. Констатуючи в цьому випадку порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, Суд звернув увагу на те, що непроведення національним судом розслідування з приводу наведеного факту за наявності такого повноваження позбавило заявника можливості реалізувати своє право на захист, зокрема, він не міг заявити відвід цьому присяжному (що можливо тільки під час добору членів журі), направити скаргу до кримінальної палати Касаційного суду, що могло відобразитися на безсторонності суду в цілому ⁸.

У світлі прецедентної практики Суду об’єктивно безстороннім є судовий орган, діяльність якого відповідає таким критеріям: забезпечується не лише здійснення правосуддя, а й зовнішнiй вияв того, що відбувається; суддею створено достатні гарантії для усунення об’єктивно виправданих підстав (і навіть потенційної можливості) побоюватися, що він, незалежно від особистої поведінки, не є безстороннім.

При зовнішній демонстрації судом незалежності та безсторонності можуть виникнути щодо цього сумніви. Тому важливою є та довіра, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості і понад усе, якщо йдеться про кримінальне провадження, — в обвинуваченого (див.: Hauschildt v. Denmark judgment of 24 May 1989, Series A, No. 154, p. 48).

Суд не завжди послідовно дотримувався позиції щодо того, чия думка є вирішальною при оцінці ступеня об’єктивної безсторонності судових органів. Так, у справі «Декюббер проти Бельгії» Суд встановив, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки суддя «міг в очах обвинуваченого» здаватися негативно налаштованим проти нього (див.: De Cubber v. Belgium judgment of 26 October 1984, Series A, No. 86, p. 29). У справі «Боргерс проти Бельгії» Суд зазначив, що нейтралітет генерального адвоката слід було розглядати «з точки зору сторін» (див.: Borgers v. Belgium judgment of 30 October 1991, Series A, No. 214-B, p. 26).

Правники європейських країн, США слушно зауважують, що ці формулювання є варіантами, які µрунтуються на принципі, згідно з яким потрібна наявність не лише самого правосуддя, а й його зовнішніх ознак. При цьому вони дотримуються позиції (яка є щонайменше спірною), котра полягає в тому, що найголовнішими ознаками безсторонності правосуддя є ті, які сприймаються обвинуваченим ⁹.

Водночас у справі «Хаузшільдт проти Данії» Суд дещо відкоригував свою позицію, відтворивши її у деяких рішеннях: «Для висновку про наявність у конкретній справі правомірної підстави сумніватися у безсторонності судді думка обвинуваченого може враховуватися, але вона не має вирішального значення. Вирішальним є те, чи можна вважати такі сумніви об’єктивно виправданими» (див.: Hauschildt v. Denmark judgment of 24 May 1989, Series A, No. 154, p. 48).

Досить часто Суд визнає порушенням об’єктивного тесту на безсторонність у тих випадках, коли суддя, який заслуховує справу, брав участь у досудовому провадженні в цій справі. Так, у справі «П’єрсак проти Бельгії» Суд зазначив, що якщо особа раніше обіймала в прокуратурі посаду, яка б зобов’язувала її розглядати цю справу, а згодом розглядає ту саму справу як суддя, громадськість має підстави сумніватися в його безсторонності (див.: Piersack v. Belgium judgment of 1 October 1982, Series A, No. 53, p. 30). Аналогічні рішення у ситуації, коли один із членів судової колегії раніше виконував обов’язки слідчого судді в межах цього ж провадження, Суд прийняв у справах «Де Кюббер проти Бельгії», «Хаузшільдт проти Данії» (див.: De Cubber v. Belgium judgment of 26 October 1984 Series A, No. 86, p. 32—33; Hauschildt v. Denmark judgment of 24 May 1989 Series A, No. 154, p. 48—53) тощо.

Проте у ряді рішень Суд намагається більш диференційовано підходити до вирішення питання щодо впливу «досудової» діяльності судді на рівень безсторонності суду. У справі «Нортіер проти Нідерландів» Суд зауважив, що «один лише факт про те, що суддя приймав рішення на досудовому етапі... не можна вважати підставою для сумнівів щодо його безсторонності; основне значення у справі мають обсяг і характер цих рішень» (див.: Nortier v. the Netherlands judgment of 24 August 1993, Series A, No. 267, p. 33).

У справі «Сен-Марі проти Франції» двоє з трьох членів суду раніше приймали рішення про відмову у звільненні заявника з-під варти, що не було визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки попереднє рішення обмежувалося лише короткою оцінкою представлених фактів з метою встановити, чи prima facie обµрунтованими є підозри поліції та чи дають вони підстави побоюватися, що обвинувачений втече з-під варти (див.: Sainte-Marie v. France judgment of 16 December 1992, Series A, No. 253, p. 33). Такі рішення Суд ухвалив у ряді інших справ (див.: Thorgeir Thorgeirson v. Iceland judgment of 25 June 1992, Series A, No. 239, p. 53; Fey v. Austria judgment of 24 February 1993, Series A, No. 225, p. 30; Padovani v. Italy judgment of 26 February 1993, Series A, No. 257, p. 28).

Щодо тлумачення об’єктивної складової категорії «безсторонній суд» Суд прийняв низку рішень, в яких визнав порушенням Конвенції ситуації, коли є підстави побоюватися, що члени суду (за відсутності упередженості до сторін) перебувають у прямій чи опосередкованій службовій, фінансовій, політичній тощо залежності від сторони у справі (відповідача). Так, у справі «Сигурдсон проти Ісландії» Суд дійшов висновку про порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, мотивуючи це тим, що під час розгляду позову заявника до Державного банку Ісландії чоловік судді, яка розглядала справу, був боржником цього банку та врегулював значну частину фінансових зобов’язань перед банком. У рішенні Суду зазначено, що «незважаючи на відсутність підстав вважати, що суддя та її чоловік мали пряму зацікавленість у результаті розгляду справи за позовом заявника до Державного банку Ісландії, участь судді у процедурах з урегулювання боргу, поступки, що отримані її чоловіком, і відносини останнього з цим банком мали такий характер, а також часовий збіг з початком розгляду справи Верховним судом Ісландії, що в заявника могли з’явитися обµрунтовані сумніви щодо належної безсторонності суду» ¹⁰.

У справі «Хольм проти Швеції» (див.: Holm v. Sweden judgment of 25 November 1993, Series A, No. 279, pp. 32, 33), в якій порушувалося питання про притягнення до відповідальності за наклеп, Суд визнав, що заявник був позбавлений можливості розгляду справи безстороннім судом присяжних, оскільки більшість із них належала до політичної партії, що була власником компанії, яка опублікувала неправдиві, за твердженням заявника, відомості. Суд ухвалив досить багато рішень щодо справ цієї категорії ¹¹.

Отже, разом з існуючими у вітчизняному судочинстві критеріями визначення об’єктивності і безсторонності суддів на основі окреслених у процесуальному законі підстав, Суд вимагає брати до уваги дещо ширше коло обставин, зокрема зовнішнього характеру, за яких дедалі більше враховуються думки підсудного та сторін у справі, що свідчить про необхідність наукових розробок з метою досягнення відповідності національних умов правозастосування до західноєвропейських стандартів.

¹ Див.: Шишкін В. Організація судоустрою у світлі вимог ст. 6 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини // Право України. — 2000. — № 9. — С. 21–23; Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише законові як один з основних принципів судочинства в Україні // Право України. — 2002. — № 4. — С. 124—127; Кононенко В.І. Неупередженість суддів // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 2. — С. 56—59.
² Див.: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин 1, 2 ст. 126 Конституції та ч. 2 ст. 13 Закону «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 р. № 19-рп/2004 // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 12. — С. 18—22.
³ Див.: «Т. проти Сполученого Королівства» і «V. проти Сполученого Королівства». Рішення від 16 грудня 1999 р. № 719. Комюніке Секретаря Суду / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2000. — № 1. — С. 59—60; «Финдли (FINDLAY) против Соединенного Королевства». Судебное решение от 25 февраля 1997 г. / Европейский суд по правам человека. Избранные решения : В 2 т. — Т. 2. — М., 2000. — С. 407. — (Тут і далі — переклад автора).
⁴ Див.: «Ле Комт (Le Compte), Ван Левен (Van Leuven) и Де Мейер (De Meyere) против Бельгии». Судебное решение от 23 июня 1981 г. / Там же. — Т. 1. — М., 2000. — С. 346.
⁵ Див.: «Белилос против Швейцарии». Судебное решение от 29 апреля 1988 г. Там же. — Т. 1. — С. 577.
⁶ Див.: Рішення Палати у справі «Альгур проти Туреччини» від 22 жовтня 2002 р. Комюніке Секретаря Суду / Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 2002. — № 4. — С. 85; Рішення Палати у справі «Сехер Караташ проти Туреччини» від 9 липня 2002 р. Комюніке Секретаря Суду // Там же. — № 3. — С. 75; Рішення «Сенер проти Туреччини» від 18 липня 2000 р. Комюніке Секретаря Суду // Там же. — 2000. — № 3. — С. 207.
⁷ Див.: «Ле Комт (Le Compte), Ван Левен (Van Leuven) и Де Мейер (De Meyere) против Бельгии». Судебное решение от 23 июня 1981 г. / Европейский Суд по правам человека : Избранные решения. — Т. 1. — С. 347.
⁸ Див.: «Ремли (Remli) против Франции». Судебное решение от 23 апреля 1996 г. / Там же. — Т. 2. — С. 197—198.
⁹ Див.: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування / Пер. з англ. — К., 1997. — С. 454.
¹⁰ Див.: «Сигурдссон против Исландии». Постановление от 10 апреля 2003 г. Коммюнике Секретаря Суда // Бюллетень Европейского суда по правам человека. — 2003. — № 9. — С. 24.
¹¹ Див.: «Пескадор Валеро против Испании». Постановление от 17 июня 2003 г. Коммюнике Секретаря Суда // Бюллетень Европейского суда по правам человека. — 2003. — № 11. — С. 17—18; «Белилос против Швейцарии». Судебное решение от 29 апреля 1988 г. / Европейский суд по правам человека : Избранные решения. — Т. 1. — С. 568—580; див. також: Sramek v. Austria judgment of 22 October 1984, Series A, No. 84, p. 42.