Як констатує Національна програма “Діти України”: “Захист людини в дитячі роки, коли відбувається духовне, моральне, фізичне становлення особистості, засвоєння національних та загальнолюдських культурних цінностей і коли навіть тимчасові нестатки й помилки дорослих здатні заподіяти шкоду і деформувати її розвиток, має бути одним з головних завдань при формуванні стратегії розвитку нашої держави” [1]. На відміну від інших функцій соціальної держави, спрямованих на сучасність (захист прав трудящих, соціальна допомога інвалідам та безробітним), або на минуле (заслужена винагорода за колишню працю), захист дитинства – це інвестування національного майбутнього: суспільства, держави, громадян.

Сучасне становище дітей в Україні набуває характеру одного з факторів загрози національній безпеці, по-перше, через зниження народжуваності, по-друге, через неспроможність суспільства та держави забезпечити виживання та повноцінний розвиток дитини, по-третє, через зберігання стабільно високої підліткової злочинності.

Залишається досить гострою і проблема адекватного реагування на злочинність неповнолітніх. На нашу думку, значною мірою ця проблематика викликана недосконалістю національного кримінального законодавства, яке є, з одного боку, більш репресивним щодо дітей, ніж щодо дорослих, на що неодноразово звертали увагу дослідники [2], а з другого – нерідко призводить до невиправданого звільнення від відповідальності. Українська судова практика свідчить, що більшість неповнолітніх, які скоїли злочин, звільняються від покарання з випробуванням (67,2 % від усіх засуджених), а приблизно чверть засуджується до позбавлення волі [3]. Така ж приблизно статистика спостерігається і в Росії, де щодо більшості неповнолітніх, які вчинили злочин, реальна відповідальність не застосовується, а до позбавлення волі засуджуються 24 % неповнолітніх [4]. В обох випадках вкрай рідко досягається мета кримінальної відповідальності: в першому випадку неповнолітній відчуває себе безкарним, його жертва – незадоволеною, а спільнота – менш безпечною; в другому випадку жертва теж не отримує відшкодування, неповнолітній, який потрапляє в кримінальне середовище, швидко прилучається до кримінальної практики, а громада отримує замість ресоціалізованої особи криміналізовану.

Попри негативну роль покарання у вигляді позбавлення волі, яке нерідко стає «кримінальним університетом» для неповнолітнього, сама система сучасного карального за своєю суттю кримінального судочинства об’єктивно сприяє криміналізації особистості [5].

Слід погодитись з вітчизняними та зарубіжними авторами, які констатують кризу карального правосуддя (Н.Крісті, Л.М.Карнозова та інші автори Центру «Судово-правова реформа», І.А.Войтюк, В.Землянська) і особливо це стосується правосуддя щодо неповнолітніх. Більш перспективним видається підхід, який отримав назву відновлювального правосуддя (restorative justice). З точки зору Г.Бейзмора та М.Амбрейта, яку ми повністю поділяємо, застосування такого підходу до делінквентної дитини дає можливість досягти трьох цілей, недосяжних у каральному правосудді: жертва отримує реальне відшкодування нанесеної їй матеріальної або моральної шкоди; правопорушник виходить з примирної процедури більш придатним до суспільного життя, оскільки він не тільки усвідомлює і переживає своє діяння, але й намагається ліквідувати його наслідки; громада є більш безпечною [6]. Різні варіанти відновлювальних практик, в тому числі в ювенальній юстиції, відомі багатьом країнам світу.

Разом з тим хотілось би застерегти проти погляду на відновлювальне правосуддя як виключно закордонне, а тому й малоприйнятне для української правосвідомості та практики явище. Принципи відновлювального правосуддя були відомі вже в часи Руської правди, про що недвозначно говорить система викупів (композиції) за злочини про особи, зафіксована в цьому найдавнішому зводі правових норм східних слов’ян.

Погляд на суд як на посередника, спрямованість на примирення сторін є традицією (хоча, можливо, призабутою) національної правової культури, про свідчить хоча б існування та високий авторитет третейських і полюбовних судів на українських землях у складі Великого князівства Литовського [7]. Суд по цивільним і дрібним кримінальним справам у запорізьких козаків, за свідоцтвом столітнього козака М.Коржа, записаного Д.Яворницьким, теж носив відновлювально-примирний характер [8].

Слід зазначити, що і сучасне національне кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство створюють певні (хоча й не зовсім досконалі) засади для застосування практики відновлювального правосуддя щодо неповнолітніх. Причому ініціаторами та учасниками таких практик можуть бути не тільки судові, але й правоохоронні органи за обов’язковою участю неурядових організацій, оскільки державного інституту медіації поки що немає.

Авторами пропонується наступна модель застосування практики відновлювального правосуддя у формі медіації в діяльності КМСН у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені малолітніми/неповнолітніми. В ідеальному вимірі вона має включати декілька етапів, що проходять паралельно стадіям дізнання та досудового слідства. Отже, практика відновлювального правосуддя не підміняє собою діяльність правоохоронних органів та судів.

На першому етапі працівники КМСН райвідділів ОВС інформують малолітніх/неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, та їх законних представників про можливість та переваги застосування примирної процедури. Окремо про це інформується також жертва. Такий первісний етап видається досить важливим, оскільки правосвідомість пересічного громадянина України поки що далека від ідей та практики відновлювального правосуддя. Паралельно (безвідносно до конкретної справи) доцільно проведення соціальної реклами у вигляді пізнавальних радіо- та телепередач, розповсюдження буклетів.

На другому етапі правоохоронний орган, який здійснює провадження у справі, дає юридичну кваліфікацію діяння, виявляючи при цьому нормативні перспективи винесення справи на примирну процедуру, і про результати повідомляє координатора (представника громадської організації).

На третьому етапі координатор призначає посередника (медіатора) у примирній процедурі з-поміж осіб, які мають відповідні професійні знання та уміння. Посередник проводить попередні зустрічі з правопорушником та його сім’єю, потім з жертвою, виявляючи можливості для застосування медіації, організує та проводить примирну зустріч. Результатом примирної зустрічі може бути:

) примирення потерпілого та малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, без відшкодування шкоди;
) примирення потерпілого та малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з подальшим відшкодуванням шкоди;
) недосягнення примирення з одночасним дійовим каяттям малолітньої/неповнолітньої особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння;
) недосягнення примирення.
В перших двох випадках матеріальним та документальним результатом примирної процедури є примирна угода сторін.

Зрозуміло, що сторони можуть відмовитись від примирної процедури або не досягти згоди на примирній зустрічі. В будь-якому випадку посередник оформляє свої дії як звіт, який передається органу, який здійснює провадження у справі. У випадку позитивного результату примирної зустрічі до звіту додається також примирний договір, типова форма якого узгоджується з судовими органами.

І, нарешті, неповнолітній правопорушник шляхом власних дій відшкодовує моральну або матеріальну шкоду, нанесену жертві, що оформляється заявою жертви.

Всі матеріали примирної процедури передаються до правоохоронних та судових органів і стають підставою для винесення рішення у справі.

На наш погляд, пропонована форма примирної процедури у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, може сприяти просуванню ідей та практики відновлювального правосуддя в Україні.

1. Додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми “Діти України” на період до 2005 року: Затверджені Указом Президента України від 24 січня 2001 р. № 42/2001// Офіційний вісник України. – 2001. - № 4. – Ст.114.
2. Бурдін В.М. Проблемні питання застосування кримінальних покарань до неповнолітніх; Сахарук Т.В. Проблеми призначення покарання неповнолітнім// Питання боротьби зі злочинністю: Зб. наук. праць. Вип.8. – Х., 2004. – С.53-59.
3. Судова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність// Вісник Верховного суду України. – 2003. - № 4(38). – С.25.
4. Восстановительное правосудие/ Под ред.И.Л.Петрухина. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2003. – С.105.
5. Флямер Р., Карнозова Л. «Детская юстиция». Обзор экспериментальных проектов в России// Движение за ювенальную юстицию в современной России. – М.: МОО Центр «Судебно-правовая реформа», 2003. - С.77-78.
6. [Bazemore G., Umbreit M.] Balanced and Restorative Justice for Juveniles: A Framework for Juvenile Justice in the 21th Century. - University of Minnesota & Florida Atlantic University, 1997. – P.14.
7. Ковальова С. Третейські суди на українських землях Великого князівства Литовського// Держава і право: Зб. наук. праць. – К., 2001. - № 13. – С.68-72.
Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. Т.1. – К.: Наукова думка, 1990. – С.194-197.