Маючи більш ніж двадцятирічний досвід судді у сфері кримінального судочинства, ознайомившись із рядом міжнародних нормативних актів, досвідом окремих країн та працями дослідників, можу сміливо заявити, що відновне правосуддя має беззаперечне право на життя. Разом з тим мені також зрозуміло, що шлях його впровадження, зокрема в Україні, досить непростий і, безумовно, займе тривалий час. Чому я так вважаю? Та тому, що протягом останніх декількох століть у більшості держав світу відбуваються пошуки ефективного судочинства, й великою мірою вони спрямовані на розв’язання проблеми покарання особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, визначене кримінальними кодексами або аналогічними законами. При цьому публічна влада держави, діючи від імені своїх громадян, намагається визначити, яке саме діяння має вважатися злочином, а також ,яке покарання слід за нього призначити. На визначення злочинного діяння та його закріплення у текстах законів (кримінальних кодексах) спрямовані величезні зусилля вчених, практиків, політиків, окремих громадян. Наміри цих осіб відповідають прагненням громадськості жити в безпечному, спокійному суспільному просторі. Однак це лише створення правової бази кримінальної відповідальності.

Над встановленням події злочину, його доведенням винуватій особі, а потім над визнанням цієї особи винною, призначенням їй покарання за вчинення злочину та його виконанням працює ціла армія висококваліфікованих представників держави – слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів, експертів, працівників пенітенціарної системи тощо. З цією метою у парламентах приймаються закони, які встановлюють процедури досудового й судового слідства, відбування покарання та наступної соціальної адаптації .

Таким чином, публічна влада намагається, з одного боку, виправдати довір’я своїх громадян стосовно того, що вона здатна захистити їх від кримінальних посягань, тобто злочинів, а з іншого – зобов’язана дотриматися усіх прав і свобод особи, яка вчинила кримінальне діяння, довести вину цієї особи, покарати її та забезпечити відбування покарання у відповідних умовах.

Слід також зазначити, що над вирішенням проблем застосування законів, а саме – матеріального та процесуального права, працюють вчені, наукові заклади, окремі практики тощо. Реабілітацією осіб, які відбули покарання, особливо в місцях позбавлення волі, державні органи також опікуються дуже серйозно, оскільки вже доклали значних зусиль для визначення злочину як такого, доведення події злочину конкретній особі, призначення покарання і його виконання з метою виправлення злочинця. Саме тому публічна влада не хоче і не має права допускати, щоб особа, яка потрапила в коло кримінального судочинства, знову вчинила злочин, тим самим якоюсь мірою довівши марність зусиль, спрямованих на її виправлення та попередження вчинення злочинів іншими особами. Адже це ставить під сумнів доцільність роботи представників держави – слідчих, прокурорів, суддів, тощо, а в кінцевому рахунку і публічної влади в цілому ?

Безперечно, що публічна влада має забезпечити адекватну відповідь на будь-який злочин. Але злочинність невпинно зростає. Все більше осіб, які вчинили злочини, втягується в коло кримінального судочинства, отримує та відбуває покарання, в якійсь мірі відшкодовує заподіяні збитки. Потім особа, що відбула покарання, намагається адаптуватися, тобто знову стати нормальним членом суспільства. Більшості це вдається, але частина знову вчиняє злочини. Створюється замкнене коло. До речі, не таке вже й дешеве для суспільства. При цьому виникає дуже складне і проблемне питання: а чи досягається мета судочинства щодо відшкодування збитків, заподіяних злочином потерпілій особі або особам, людям, які оточують потерпілих, громадам та і суспільству в цілому.

За великим рахунком на це питання ще ніхто не дав і, мабуть, не дасть повної та обґрунтованої відповіді, зокрема й в Україні. Проте й мій власний досвід, й відповідна статистика, окремі наукові праці, заходи світового співтовариства свідчать, що ці питання мали б вирішуватися набагато краще. Разом з тим, навіть з урахуванням прийняття рішення про відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, питання про повне загладжування наслідків злочину перед потерпілим, їхніми сім’ями, громадами у класичному карному судочинстві фактично до кінця майже ніколи не вирішується. Потерпілий може одержати (а може й не одержати з різних причин) певне матеріальне та моральне відшкодування, але повного загладжування заподіяної шкоди він фактично ніколи не отримує. Потерпілий та його кривдник, як правило, завжди залишаються ворогами. Про це свідчить і судова практика. Зараз до Верховного Суду України надходять касаційні скарги від потерпілих, у тому числі в справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого. Навіть у випадку завдання легкого тілесного ушкодження потерпілий інколи шукає сатисфакцію аж у найвищому судовому органі. Ніхто із представників держави, які займаються конкретними кримінальними справами не зміг примирити потерпілого і кривдника, вони стали ворогами. Не кажу вже про тяжкі і особливо тяжкі злочини, де завдається шкода здоров’ю, а вбивством непоправна шкода батькам, дітям, іншим близьким родичам, а в цілому й суспільству. Чи можливі тут інші підходи, ніж ті, які вже визначені державою у відповідних законах, інших нормативних актах? Певні законні механізми є, але виникає проблема їх правильного застосування представниками кримінального судочинства. Цю проблему ще тільки розпочали уважно досліджуватися вчені та практики. Проте підходи до її вивчення та застосування, на моє особисте переконання, мають безсистемний, випадковий характер.

Давайте поглянемо ще на одну проблему – злочинність неповнолітніх. В Україні вона зростає із року в рік. Тільки для утримання неповнолітніх злочинців у нашій країні функціонує одинадцять виховно-трудових установ. Разом з тим у певній категорії справ, де злочини вчинені неповнолітніми особами, можливе завершення справи шляхом примирення між неповнолітнім злочинцем та потерпілим. Але це питання фактично не вирішується, тому що відсутні механізми, немає належної правової бази, відповідних працівників, досвіду примирення, заважають стереотипи представників кримінального судочинства.

Демократичне суспільство зобов’язане дати адекватну відповідь повсякденному насильству та відсутності безпеки. Для забезпечення такої відповіді з дотриманням верховенства права і належної поваги до прав особи необхідно застосовувати відповідні інструменти. Проте вони кардинально не вирішують зазначену проблему і, мабуть, ніколи до кінця її не вирішать.

Разом з тим за останні 20-30 років світове співтовариство дійшло переконання про необхідність зміни підходів до кримінального судочинства, тобто забезпечення не тільки прав і свобод особи, що вчинила злочин, призначення їй справедливого покарання, а й звернуло увагу на певну безправність протилежної сторони, а саме потерпілого, який отримав шкоду від злочину, котру можливо повністю відшкодовано тільки за певних умов. Відповіддю на забезпечення балансу інтересів злочинця та потерпілого може бути відновне правосуддя, або медіація, перші паростки якого, почали проростати в Україні. Тож давайте приступимо до обговорення світової та напрацьованої в нашій країні практики відновного правосуддя.

Бажаю учасникам конференції плідної роботи. Впевнений, що усім нам обговорення зазначених проблем дасть можливість під іншим кутом зору подивитися на класичне кримінальне правосуддя, його здобутки і наслідки, які в цілому мають стати підґрунтям для становлення відновного правосуддя в Україні.