Доповідь, представлена на конференції „Формування української моделі відновлювального правосуддя”, організованої Українським Центром Порозуміння, Київ, 10-11 лютого 2005 року.

З вашого дозволу, я почну з вітань на адресу тих, хто сприяв значним успіхам України на шляху до запровадження відновлювального правосуддя, досягнутим за вельми короткий час. Вони стали складовою частиною процесів, які протягом останніх років відбувалися у багатьох країнах. Це пов’язано з визнанням більш значної ролі жертви злочину у системі відповідальності за злочин, а також необхідності забезпечити такий стан речей, коли злочинці мають зробити усе можливе для усування наслідків шкоди, завданої через їхні дії. Певна роль у системі відповідальності належить і громаді – як з точки зору надання жертві підтримки, так і з точки зору створення можливості для злочинця або злочинниці виконати умови досягнутої з ним або з нею угоди.

У цій доповіді буде розглянуто труднощі, на які наштовхнулося запровадження відновлювального правосуддя, а також причини, через які ці труднощі не долаються. Також тут надаються пропозиції щодо можливих шляхів вирішення проблем. Спочатку пропонуватимуться традиційні підходи до відповідальності, а після цього – відмінні від них підходи, що базуються на засадах відновлювання. Нарешті, будуть розглянуті можливі результати застосування такого підходу, включаючи важливу роль тих, хто відправляють правосуддя, і кому належить забезпечити наближення практичних відновлювальних заходів до ідеалу самого принципу відновлювального правосуддя.

З якими труднощами зустрічається система відновлювального правосуддя?

Велика кількість країн характеризується значним затягуванням судових розглядів та перевантаженістю в’язниць. Частково це пояснюється тим, що органи карного судочинства виконують свою роботу саме належним чином. У своїх діях вони виходять з того припущення, що вони мають заохочувати громадян (як правило – жертв злочинів) повідомляти про злочини поліції. Поліція намагається виявити якомога більше злочинців, а прокуратури намагаються висунути звинувачення проти якомога більшої їх кількості. У разі їхнього засудження для більшості з них вимагатиметься нагляд або ув’язнення.

Ще однією причиною є кількість та тривалість вироків, пов’язаних з позбавленням волі; ситуація ускладнюється також затримками у судовому розгляді справ, а це означає, що багато хто з тих, хто є „невинуватим, доки його вину не доведено”, знаходяться у в’язниці в очікуванні суду. У деяких країнах удаються ще до деяких санкцій окрім позбавлення волі, але й там завантаженість в’язниць є високою, зокрема якщо терміни ув’язнення є відносно тривалими. Найбільша кількість порушень такого типу спостерігається у Сполучених Штатах, де кількість ув’язнених становить близько двох мільйонів, тобто, 686 на кожні 100 000 населення, та Росія, де ув’язнених біль одного мільйону, тобто, 638 на кожні 100 000. За результатами нещодавно проведеного дослідження цей показник становить для України 406, для Польщі - 213, для Великої Британії – 139, а для Фарерських островів – 21 (де на населення кількістю 40 000 припадає 9 ув’язнених!) (Walmsley, 2003). Разом з тим, запровадження санкцій, не пов’язаних з позбавленням волі, не обов’язково призводить до зменшення кількості ув’язнених. Наприклад, в Естонії, де на час проведення Walmsley свого дослідження було 4 723 ув’язнених (337 на 100 000), у 1993 році була запроваджена служба пробації; але кількість ув’язнених залишилися великою: планується побудова ще трьох в’язниць, а на додаток до цього близько 5 000 осіб були звільнені умовно (Hilborn, доповідна записка, 2004).

Взагалі, кримінологи визнають, що між показниками злочинності та показниками ув’язнення зв’язок дуже незначний; наприклад, на протязі дев’яностих років ХХ століття спостерігалося зростання злочинності як у Польщі, де карну політику було лібералізовано, як у Румунії та Болгарії, де така лібералізація не була очевидною, так і у республіках колишнього Радянського Союзу, де показники кількості ув’язнених залишалися високими (Krajewski 2004: 398). За останні роки завантаженість в’язниць в Англії та Уельсі збільшилась, хоча показники злочинності пішли на спад. У 1992 році середня кількість ув’язнених становила 45 817, а у 2002 році - 70 816; у зазначеному році відповідні витрати становили 4 821 мільйони фунтів стерлінгів (Офіс національної статистики, 2004: таблиці 11.10, 11.12). За результатами Британського дослідження злочинності, у 2002 – 2003 роках було вчинено приблизно 12,3 мільйонів злочинів, що на 36 відсотків менше аніж у 1995 році (Simmons and Dodd 2003: 22; газета „Індепендент” від 22.7.04). Мабуть, зменшення безробіття відіграло тут більшу роль аніж винесені судами вироки. Декілька років тому у Сполучених Штатах було продемонстровано, що ті з п’ятдесяти штатів, де показники завантаження в’язниць є високими, не обов’язково характеризуються вищими офіційними показниками злочинності, але, як правило, належать до більш консервативних у політиці та вищим відсотком чорношкірого та бідного населення. Високі показники злочинності прив’язувалися до таких чинників як рівень безробіття та частка міського населення (William Nagel, за цитатою із Wright 1982: 49). Аналогічним чином, кількість виконаних смертних вироків не була пов’язана з кількістю вбивств (Sellin 1980).

Чому не вдається усунути труднощі?

Завдання, яке поставила перед собою система карного судочинства, подібне до завдання Данаї, героїні грецької легенди, яка була приречена наповнювати водою глечики, з діркою у дні. Якщо спостерігається зростання тяжкості злочинів (або ж, принаймні, тих злочинів, про які повідомляють засоби масової інформації, оскільки вони є винятковими, а отже – „гарячими новинами”), виникають вимоги виносити більше вироків і збільшувати їх тривалість, але задовольнити їх повністю неможливо: завжди виникатиме враження, що те покарання, яке поніс злочинець, не відповідає тій шкоді, яку злочинець завдав жертві або ж його/її родичам. У разі використання вироків, не пов’язаних з позбавленням волі – такі як умовне ув’язнення або суспільно корисні роботи, виникають вимоги щодо їх ретельного виконання, а це, у свою чергу, призводить до збільшення кількості тих, кого відправляють до в’язниць, не зважаючи на те, що вчинені ними злочини не мали такого ступеню тяжкості, який виправдовував би позбавлення волі як найперший захід.

Ті, хто розробляють політику, мають тенденцію занадто спрощувати ситуацію. Для них є „злочинці” та „не злочинці”. „Ми” – це „не злочинці”; ми не коїмо злочинів, ми швидше будемо жертвами злочинів. „Вони” – це „злочинці” або ж, принаймні, антисоціальні елементи. Як зазначив нещодавно прем’єр-міністр Британії Тоні Блер, „щоб поставити порушників закону під контроль, має статися так, щоб те покарання, яке вони несуть за те, що стали джерелом шкоди, не стільки примушувало б їх переставати бути таким джерелом, скільки ставало б їм на перешкоді у цьому” („Ґардіан”, 1.9.2004). Як щоденний досвід, так і результати психологічних досліджень вже давно довели те, що метод жорсткого примушення до зміни поведінки з наголосом більше на покаранні, аніж на заохоченні, є дієвим тільки протягом недовгого часу та за конкретних умов, що системою карного судочинства не забезпечуються (Wright, 1999: Глава 2).

В’язниці дорого коштують, навіть якщо їх перевантажувати і створювати у них нелюдські умови. Ще дорожче обходиться створення більш гуманних умов: виникає потреба у робочих місцях, навчанні та людських стосунках, так само як і допомога у подоланні наслідків позбавлення волі як такого. У рамках правоохоронного бюджету всі ці потреби змагаються з потребами жертв злочинів. З потребою отримувати інформацію, підтримку, а у деяких випадках - пропозицію щодо компенсації або лікування. У порівнянні з витратами на в’язниці такі витрати є малими, але за умов, коли пенітенціарна система потребує стількох речей, знайти навіть такі гроші важко.

Існуюча система має й інші, не менш серйозні, недоліки, через які, втім, фактичне навантаження на неї не збільшується. Наприклад, жертви злочинів у ній зазвичай сприймаються як свідки, а отже, їх ніхто не інформує про хід (або відсутність ходу) їхньої справи. Надто часто, зокрема – за змагальної системи, захист вважає своїм завданням спростувати свідчення жертви-свідка, намагаючись примусити її суперечити собі для того, щоб посіяти у головах присяжних „розумні сумніви” і досягти таким чином виправдання свого клієнта. Для того щоб бути виправданим або ж зменшити покарання відповідач має безліч стимулів щоб не погоджуватись з розміром завданої шкоди або ж зводити його до мінімуму.

Як цьому можна заподіяти?

(a) Традиційні рішення

Традиційні рішення, звичайно, означають вимагати „поліпшення та удосконалення”: намагатися шукати шляхів для прискорення судового процесу та підвищення його ефективності, коли існуватиме менше затримок через втрату документів, викликатиметься менша кількість свідків для підтвердження свідчень, що не заперечуються, тощо. У разі виникнення необхідності у більшій кількості судів та в’язниць, вона має бути задоволена. Такий підхід часто супроводжується „жорсткою” політичною риторикою, яка стимулює суди до винесення вироків на більш тривалі терміни, а іноді призводить до змін у законодавстві з метою збільшення допустимого максимального терміну або встановлення мінімального. За умов змагальної демократії це може приводити до „аукціону”, на якому політики намагатимуться вигравати за рахунок внесення більш жорстких пропозицій; при цьому деякі із засобів масової інформації їх до цього підштовхуватимуть. Наприклад, передова стаття у газеті „Сан”, яка має найбільший наклад у Британії, мала назву „Ув’язнення спрацьовує” (лозунг, яким користувався тогочасний Міністр внутрішніх справ консерватор Майкл Говард) і вітала велику кількість населення в’язниць словами „Якщо камери переповнені, ... то будуйте їх більше” (22 травня 2003). Частково такі настрої спираються на ідеї каральної юстиції, а частково – на психологію примусової зміни поведінки, про яку йшлося вище.

(b) Нестандартне рішення

Очевидно, що традиційна точка зору спирається на загальний досвід, проте вона дуже далека від бачення картини у цілому. Навіть ті, хто вчинили погані дії, здатні на щось краще. Коли одна особа завдає шкоди іншій, реакція необхідна, але покарання не є єдиним можливим варіантом. Ще одним небажаним побічним ефектом є те, що покарання змушує людей дбати саме про себе; вони намагаються спростувати або звести до мінімуму те, що вони заподіяли, а отже – відмовляються визнавати те, що призвело до страждань жертви. А от відновлювальне правосуддя переводить увагу правопорушника на іншу особу і заохочує його або її, як ми кажемо, „очиститися”, визнати свою участь у завданні шкоди. Крім того, загальний досвід показує, що страх не є єдиним методом переконати людей поводитися належним чином; ще однією потужною мотивацією є досягнути схвалення тих, кого людина поважає і, у свою чергу, заслужити повагу жертви та інших через готовність зустрітися із жертвою і компенсувати шкоду.

Відновлювальне правосуддя забезпечує підхід до проблеми під іншим кутом.

· Зосередження уваги на завданій шкоді (на відміну від суті суперечки), а не на злочині
· Надання можливості тим, хто постраждав від злочину, брати участь у процесі, висловлювати свої почуття та розглянути можливості компенсації шкоди
· Забезпечення ресурсів, що нададуть правопорушнику можливість компенсувати шкоду без позбавлення його або її від відповідальності
· Залучення до процесу широкого загалу.
Відновлювальне правосуддя не створює умов для навішування ярликів. По-перше, особа не отримує ярлик „злочинця”, але визначається як конкретна людина, яка завдала шкоди іншій людині або громаді. Хай не всі, але багато хто здатний на почуття покаяння, особливо після того, як він або вона почує від жертви про те, що їй довелося пережити. Багато хто прагне компенсувати шкоду добровільно, і їх не треба до цього примушувати, застосовуючи загрозу покарання.

По-друге, відновлювальне правосуддя не виходить з такого припущення, що ставлення до всього того, що може бути позначено ярликом „злочин”, повинне бути однаковим. Здійснення злочину – процес з трьох етапів: законодавці визначають певне діяння злочином, хтось таке діяння коїть, і хтось вирішує повідомити про це поліцію. (Тут можна визначити і додаткові етапи: наприклад, поліція повинна визначити, що це і справді був злочин, а суд повинен це підтвердити.) Таким чином, однією з причин зростання злочинності є парламент – через те, що він визначає нові правопорушення. Кількість подій, які завдають шкоди, при цьому не обов’язково змінюється. На поточний момент не виключено, що тисячі людей незаконно користуються закритою службовою інформацією для власного збагачення на біржі, або ж виходять на порнографічні сайти через свої комп’ютери, або ж полюють на лисиць за допомогою собак; така поведінка може заслуговувати на докори але не бути кримінальною. Але завтра може набрати сили новий закон, і всі ці дії стануть злочинами. Зараз в Англії ваша відмова направити своїх дітей до школи вважається злочином, який передбачає позбавлення волі („Індепендент” від 15.4.2003, „Дейлі Міррор” від 18.9.2004). Деякі політики Туреччини прагнуть проголосити злочином адюльтер або подружню невірність („Індепендент” від 15 та 17. 9.2004). Коли йдеться про менш тяжкі злочини, то проблема набуває ще більшої складності. Вже у 1980 році „Джастіс” – Британська секція Міжнародної Комісії юристів, визначила, що існує близько 750 злочинів, що визначаються як намір щодо шахрайства, навмисне завдання фізичних травм або отримання подяки у сексуальній формі, а також біля 6 500 адміністративних порушень або ж недбалих дій або ж бездіяльності, не пов’язаних з порушеннями суспільної моралі. Було запропоновано позначити останні з перелічених груп терміном „порушення” (коли факт порушення закону не заперечується) (Wright 1982: 82-3). Якщо справи за такими злочинами вирішувати за адміністративним впровадженням, статистика щодо злочинності та навантаження на суди вдалося б відразу кардинально зменшити. Але зараз обидва ці показники тільки зростають: за даними однієї британської газети, за період між 1997 та 2001 роками британським урядом було подано до парламенту 31 новий законопроект щодо правопорядку, а за період між 1997 та 2003 роками ним було створено 661 нове карне правопорушення (Cohen, 2004).

Навіть якщо певний злочин визначено у законодавстві, все одно існує необхідність доводити, що конкретна дія або бездіяльність мала злочинний характер. Агенція у Британії, яка удалася до прагматичного підходу, це – податковий департамент. Своїм основним завданням він вважає не судове переслідування як таке, а саме збирання податків; так, за його заявою, протягом 2004-2005 років „Ми зосередимо свою увагу на тих справах, де судове переслідування найбільшим чином сприятиме дотриманню законодавства та утримуванню від шахрайських дій” (Податковий Департамент, 2004: 16). Аналогічно Управління митних та акцизних зборів, до завдань якого входить і боротьба з відмиванням грошей, „використовує свої чинні повноваження для застосування цивільно-правових санкцій як альтернативу судовому переслідуванню тих організацій, які не змогли належним чином налагодити механізми контролю за відмиванням грошей” (HM Customs and Excise 2004: 18).

Ці думки можна проаналізувати, розглянувши три види типових справ. Перший – коли суперечка між знайомими призводить до бійки; наприклад, Б шукає підходи до дівчини чоловіка А, і А б’є Б. Одним з варіантів є сприйняти цей випадок як злочин і розпочати судове переслідування проти А як проти „злочинця”. У такому разі за ним фіксується факт судимості і покарання, витрачається час суду, і він навіть може потрапити до в’язниці. А та Б між собою, мабуть, більш ніколи не спілкуватимуться. Другим варіантом є подання чоловіком Б позову проти А до цивільного суду з вимогою про відшкодування завданих травм.

Альтернативний варіант, який все частіше застосовується паралельно створенню служб громадської медіації, передбачає розгляд випадку як частини суперечки. Замість того щоб звертатися до поліції, Б може звернутися до центру медіації, який запросить А зустрітися з Б у присутності медіаторів. Вони організують звичайний процес медіації, попросивши обох осіб дотримуватись базових правил, таких як не перебивати одне одного і не вживати слів, які можуть сприйматися як образа; кожна з осіб опише те, що сталося, своїми словами, обидва висловлять свої почуття та поміркують стосовно поведінки щодо один одного у майбутньому. Численними і різними службами медіації було встановлено, що якщо обидві сторони погоджуються на зустріч, вісім або дев’ять випадків з десяти закінчаться угодою щодо поведінки у майбутньому, продовженням стосунків або, принаймні, кращим розумінням іншої сторони. Можливо, судам було б цікаво дізнатися, яка кількість справ підпаде під цю категорію.

Другим видом типової справи є крадіжка, поєднана з проникненням у житло (берґлері)². Так само, і тут, традиційною реакцією є судове переслідування. Втім, через тиск, який існує на систему, обвинувачення (принаймні, у країнах загального права) може вдатися до угоди про визнання вини: ступінь звинувачення зменшується, наприклад, з берґлері з обтяжуючими обставинами (наявність зброї) на користь звинувачення у менш тяжкому злочині, як, наприклад, берґлері без обтяжуючих обставин: злочинець визнає свою провину у цій частині і отримує менше покарання. Це не виправдовує надій жертв, оскільки у такому разі відсутнє визнання тяжкості злочину, який було заподіяно проти них.³

Альтернативним варіантом було б припинення судового переслідування, створивши тим самим можливість для підключення медіації. У деяких країнах така справа передається акредитованій службі медіації, де працюють кваліфіковані медіатори. Деякі медіатори – це звичайні члени громади, які пройшли відповідну підготовку; цим досягається ще одна ціль відновлювального правосуддя, а саме – залучення громади до відновлювального процесу. Жертва та злочинець отримують можливість для зустрічі. Жертва може висловити свої почуття та поставити запитання, злочинець може принести вибачення і запропонувати відшкодування, як, наприклад, суспільно корисні роботи, курс навчання або заняття із самоконтролю, а „громада”⁴, у свою чергу, надає можливості для виконання суспільно корисних робіт та проходження тих курсів, яких потребує злочинець.

Для третього прикладу візьмемо у ролі злочинця фірму, „юридичну особу”. У результаті вживання неналежних заходів безпеки до системи водопостачання потрапила отрута, і багато людей постраждали. У результаті карного переслідування така компанія, зазвичай, буде вимушена витрачати великі грошові суми на адвокатів, які будуть намагатися довести відсутність юридичної відповідальності компанії або ж зменшити розмір компенсації, яка присуджується до виплати. Були також випадки, коли жертви висували цивільний позов щодо компенсації шкоди, у такому разі вимоги до доказів є менш суворими, але і у такому випадку, найбільш ймовірно, будуть висунені заперечення, які призведуть до тривалого судового процесу, що вимагатиме багато коштів.

Втім, були справи, які вирішувалися за відновлювальною методикою. Одна японська компанія скинула у море відходи, які містили ртуть; ті, хто покуштував отруєної риби, страждали на параліч, нервові розлади і навіть помирали. Компанія погодилася виплатити усім жертвам значну компенсацію, а також покрити видатки на очищення затоки; але оскільки компанія не була доведена до банкрутства і могла продовжувати свою діяльність, вона змогла виконати і свої зобов’язання (Wright, 1982: 264). Braithwaite (2003: 17-18, 63-66) наводить приклади, коли в результаті застосування відновлювальної концепції підвищувався рівень якості роботи будинків перестарілих, гірничих підприємств та атомних електростанцій. Тут, так само, не все обов’язково досягається за рахунок відновлювальної процедури: її дія може підсилюватись за рахунок тиску з боку громадськості, представленої працівниками підприємства, його замовниками, а також тих, хто постраждав або може постраждати.

І навіть якщо зараз домінують думки про неминуче застосування вироків, пов’язаних з позбавленням волі, відновлювальна концепція може, принаймні, допомогти скоротити термін ув’язнення. Нещодавно, за рішенням Лорда – Головного Судді Англії Лорда Вульфа, грабіжника, що здійснив збройний напад, було засуджено до семи років позбавлення волі, але через те, що він узяв участь у „конференції”, на якій були присутні сам злочинець, жертва та члени їхніх родин, цей термін було скорочено до п’яти років. Він приніс письмові вибачення жертві, зобов’язався лікуватися від наркоманії і попросив перевести його до в’язниці, де таке лікування могло надаватися. Прибічники відновлювального правосуддя надали б перевагу заміні позбавлення волі таким рішенням взагалі, але, як мінімум, тут вдалося запровадити елемент відновлювального підходу як для жертви, так і до злочинця. (R. v. Collins (2003), „Таймз” від 14 квітня).

Новий захід (запроваджений Актом про правосуддя у справах неповнолітніх та свідчення у карних справах від 1999 року) в Англії та Уельсі, який містить деякі характеристики відновлювального підходу, це – наказ про передання справи. Відтепер від судів магістрату вимагається передавати справи усіх неповнолітніх злочинців (за кількома винятками) віком від 10 до 17 років, що визнали себе винуватими і потрапляють під суд уперше, до суду присяжних у справах неповнолітніх злочинців. До складу цього суду входить два залучених добровольця, що пройшли відповідну підготовку, та один штатний працівник. На розгляді допускається присутність інших осіб, як, наприклад, жертв злочину, але це трапляється не так часто, як очікувалося, головним чином тому, що працівники не звикли працювати із жертвами. Такі суди мають можливість проводити процес за відновлювальною концепцією і досягати результату у відповідності до неї; крім того, вони сприяють залученню членів громади.

Результати

Результати для системи

Що досягається завдяки відновлювальному правосуддю? Те, що справи виводяться із судової системи для дорослих ще до початку судового переслідування або до попереднього судового розгляду, очевидно, зменшує тиск на суди; але на додаток до цього, коли суди передають справи на медіацію до винесення вироку, їм, як правило, пропонується „пакет” заходів, який позбавляє утримання під вартою сенсу. У Новій Зеландії медіація (родині сімейні конференції) була запроваджена у 1989 році для усіх справ, пов’язаних із здійсненням злочинів неповнолітніми, за винятком вбивств. Конференції застосовувались або як засіб виведення справи молодого злочинця з карної судової системи або ж, у випадках більш тяжких злочинів, до винесення вироку. Кількість справ у судах із справ неповнолітніх зменшилася з 8 193 у 1989 році до 2 352 у 1990 році (з 63 на 1 000 населення у 1987-89 роках – трьох календарних роках, що передували прийняттю Акту, до 16 на 1 000 у 1990 році), тобто, на 71 відсоток. Згодом ця цифра зросла, але залишилася на набагато нижчому рівні. Вдалося заощадити і час судів, оскільки нова процедура заохочувала молодих правопорушників до визнання своєї відповідальності замість того, щоб її відкидати, тим самим змушуючи обвинувачення її доводити. Утримання під вартою скасовано не було; ще й досі існують „постійне перебування під наглядом” та „виправне перевиховання”, але кількість молодих осіб, направлених під варту, зменшилося із 173 у 1989 році до 64 у 1990 році, тобто, на 63 відсотки (McElrea, 1998).

Важливість ролі суддів, обвинувачення та захисту не зменшується, але стає відмінною. Обвинувачення діє як „сторожа”, приймаючи рішення щодо тих справ, які можуть бути переданими до медіації⁵, а судді здійснюють нагляд за цим процесом з метою забезпечення його відповідності відновлювальним принципам; як судді, так і обвинувачення, таким чином, можуть присвячувати більше часу справам, пов’язаним з більш тяжкими злочинами, а також справам, де звинувачуваний не визнає свою вину. Аналогічним чином змінюється роль і захисників: вони вже не представляють інтереси звинувачуваного, а виступають його радниками; тепер їх завдання не відкидати звинувачування або зменшувати ступінь провини, а гарантувати дотримання прав звинувачуваного. В ідеалі, варто подбати про такий самий захист і для жертви злочину.

Зниження злочинності

Часто, окрім інших, ставиться питання, чи сприяє відновлювальне правосуддя зменшенню кількості рецидивів. Це бажано не тільки саме по собі, але також ще більше зменшило б навантаження на систему. Треба вивчати такі дані, хоча прибічники відновлювального правосуддя стверджують, що навіть більший ступінь задоволення з боку жертв злочину вже є достатнім аргументом, навіть якщо показники рецидивів не будуть змінюватись.

Якби злочинів було менше, зменшився б тиск на систему карного судочинства (хіба що у такому разі вона почала б займатися менш значними правопорушеннями). Є три шляхи зменшення кількості злочинів. Один – зменшити кількість діянь, що визнаються злочинами у законодавстві (Карному кодексі). На практиці ж схоже, що ця кількість буде зростати, як ми показували раніше, і у цьому справді може бути потреба. Наприклад, якщо з’являється нова інтернет-технологія, яка відкриває нові можливості для шахрайства, або ж нова промислова технологія, яка породжує нові форми забруднення довкілля, необхідно удаватися до запобіжних заходів; разом з тим, законодавцям варто дуже добре поміркувати, перш ніж додавати певне діяння до переліку злочинних дій. Прийняти закон, який стверджує, що певна річ є злочином і заслуговує на покарання, відносно нескладно; більш складними, але й більш дієвими є інші методи, такі як регулювання за допомогою економічних важелів або ж застосування сили громадської думки.

Другий шлях – зменшення кількості рецидивів. Зараз виникає все більше досліджень на цю тему. Наприклад, Maxwell and Morris (1999) встановили, що показники повторного засудження „безумовно, не погіршились, а у деяких аспектах можуть навіть поліпшуватись” у порівнянні з іншими аналогічними показниками, а також що вердикти з винесенням попередження можуть, взагалі, ураховуватись під час такого дослідження. Вони з’ясували, що у житті молодих осіб існують інші чинники, які більшою мірою сприяють рецидивам, як наприклад, відчуття власної непотрібності своїм батькам, відсутність дорослих удома після повернення із школи, надто часте застосування батьками фізичних покарань, тощо: іншими словами, це – чинники, які лежать поза межами можливостей судів. Добре організовані сімейні групові конференції, що викликали у правопорушників розкаяння, але не призвели їх до усвідомлення себе як поганої людини, дають кращі результати відносно показників рецидивів.

Оптимістичні, але не приголомшуючі результати були отримані під час широкомасштабного дослідження Керкі (Kurki) (2003). Наприклад, в одному із звітів, який поєднав чотири дослідження медіації з участю жертви та злочинця, показник рецидивів для учасників процесу медіації становить 19 відсотків і 28 відсотків для тих, кого було піддано традиційній процедурі карного судочинства, проте особисті характеристики правопорушників до уваги не бралися. Спробу усунути цей недолік було зроблено під час дослідження ‘RISE’ в Австралії, коли справи за випадковим принципом передавалися до медіації або до судів. Для підлітків, які скоїли насильницькі злочини, показник кількості повторних правопорушень після медіації зменшився на 49 відсотків, а для тих, кого було піддано судовій процедурі – на 11 відсотків; разом з тим, цей показник для затриманих за кермом у стані сп’яніння був дещо вищим саме після медіації. Показники ж медіації за іншими мірками, як, наприклад, задоволення, були значно вищими.

Третій шлях – це зменшення правопорушень у цілому. Прибічники відновлювального правосуддя вважають, що завдання реагування на конкретні злочини повинно розглядатися окремо від зусиль із зниження злочинності у цілому. Останнє належить тим, хто відповідає за політику зниження злочинності та, в кінцевому рахунку – за соціальну політику взагалі. Загальноприйнята система діє на засадах утримування від злочинів залякуванням, але всі визнають, що ризик бути викритим є потужнішим фактором утримування аніж суворість покарання. Незважаючи на зусилля судів, показник рецидивів в Англії та Уельсі для дорослих осіб чоловічої статі, засуджених до ув’язнення, яких було випущено на волю у 1999 році, становив 55 відсотків. Для молодих правопорушників віком від 14 до 20 років він становив 74 відсотки, а для правопорушників віком від 14 до 17 років – 80 відсотків (Міністерство внутрішніх справ Великобританії, 2003: таблиці 9.3, 9.4). Зменшення злочинності – це поєднання ситуаційних заходів, які ускладнюють здійснення злочину, та соціальних заходів, націлених на зменшення підштовхування до злочину та підвищення інтеграції у суспільство. Відновлювальному правосуддю належить потенційно корисна роль, яка досі не була розгорнута тією мірою, якою це є можливим. На відміну від традиційної системи, воно стимулює обговорення правопорушення та його джерел в атмосфері, де відсутнє змагання сторін, внаслідок чого воно дає можливість визначити такі типи ситуацій, де існує більша ймовірність поведінки з порушенням норм права, що дозволяє вжити належних заходів у разі, якщо на це є політична воля. Один з прикладів можна знайти у Зуелетембі та інших невеликих містечках Південно-Африканської республіки, де місцеві мешканці сформували „миротворчі комітети”, що відповідає принципові „лікуй, а не завдавай болю”: вони займаються як цивільними суперечками, так і карними справами шляхом досягнення спільної угоди щодо компенсації за завдану шкоду. Вони мають зв’язок з комітетами побудови миру, які користуються отриманою з медіаційних зустрічей інформацію для з’ясування місцевих потреб, як от – побудувати дитячий майданчик або ж надати позики, за рахунок яких люди могли б розпочинати діяльність малого підприємництва (Shearing, 2001, Roche, 2003: 264-6).

Останній приклад – з Німеччини. У ході першого пілотного проекту медіації між жертвою та злочинцем ‘Die Brücke’ (äМіст”) у Мюнхені було помічено, що все більша кількість карних злочинів, включаючи завдання фізичних ушкоджень та сексуальне домагання скоюється у школах або біля них. Деякі жертви казали, що вчителі не сприймали їхні скарги серйозно; а в інших випадках правопорушники були виключені із школи і почувалися заклеймованими. У світлі цього, Die Brücke розробив план з опанування учнями навичок медіаторів серед рівних собі, з роз’яснення цього підходу вчителям та батькам, а також інші заходи (Nothhafft, 2003). Це може не тільки розвинути у самих учнів здатність вирішувати конфлікти у середовищі своїх товаришів, але також вчить їх з повагою ставитися один до одного через вміння слухати і уникати суб’єктивності – якостей, яким приділяється основна увага у ході підготовки медіаторів.

Висновок

Відновлювальне правосуддя не проголошується панацеєю, але воно могло б допомогти зменшити навантаження на систему карного судочинства через впровадження концепції компенсації шкоди, виведення певних справ із системи карного правосуддя, підвищення участі у процесі жертв, правопорушників та членів громади і виробки поважного ставлення до них. Заохочення людей до поваги один до одного та до вирішення конфліктів, у разі їх виникнення, на відновлювальних засадах, є двома з найважливіших шляхів розбудови справедливого та гуманного суспільства.

²Багато випадків такої крадіжки могли б бути віднесені до попереднього прикладу, оскільки дослідження Міністерства внутрішніх справ щодо злочинності у Британії показало, що близько половини жертв знали злочинця („Індепендент” від 4.5.2004).

³Такій проблемі можна було б запобігти за рахунок зменшення покарання без зменшення обсягу звинувачень, як це пропонується Радою з вказівок щодо винесення вироків в Англії та Уельсі („Дейлі Телеграф” від 20.9.2004).

⁴ Слово „Громада” подається у лапках, оскільки існують певні суперечки щодо його значення. Тут під ним можуть розумітися окремі особи, які пропонують допомогу або роботу, НУО, які надають можливості для суспільно-корисних робіт, лікування або навчання, або ж місцеві органи влади, які надають послуги по мірі необхідності.

⁵В Англії та Уельсі поліція також може зробити попередження або останнє попередження, що може поєднуватись з медіацією.

Cohen, Nick (2004) ‘Turning right to wrong’. Observer, 1 August, p. 27.

Her Majesty’s Customs and Excise (2004) Spring departmental report 2004. Cm 6224. London: The Stationery Office.

Home Office (2003) Prison statistics England and Wales 2002. Cm 5996. London: The Stationery Office.

Inland Revenue (2004) Spring departmental report: the government’s expenditure plan 2004-6. Cm 6225. London: The Stationery Office.

Krajewski, Krzysztof (2004) ‘Crime and criminal justice in Poland.’ European Journal of Criminology, 1 (3), 377-407.

Kurki, Leena (2003) ‘Evaluating restorative justice practices.’ In: Andrew von Hirsch et al., eds. Restorative justice and criminal justice: competing or reconcilable paradigms?. Oxford: Hart Publishing.

McElrea, F W M (1998) ‘The New Zealand model of family group conferences’. Paper to international symposium ‘Beyond prisons: best practices along the criminal justice process’, Kingston, Ontario, Canada.

Maxwell, Gabrielle, and Allison Morris (1999) Understanding re-offending. Institute of Criminology, Victoria University of Wellington, New Zealand.

Nothhafft, Susanne (2003) ‘Conflict resolution and peer mediation: a pilot programme in Munich secondary schools.’ In: Elmar G M Weitekamp and Hans-Jürgen Kerner, eds. Restorative justice in context: international practice and directions.. Cullompton, Devon: Willan Publishing.

Office for National Statistics (2004) Annual abstract of statistics. London: The Stationery Office.

Roche, Declan (2003) Accountability in restorative justice. Oxford: Oxford University Press.

Sellin, Thorsten (1980) The penalty of death. Beverly Hills, CA: Sage.

Shearing, Clifford (2001) ‘Transforming security: a South African experiment.’ In: Heather Strang and John Braithwaite, eds. Restorative justice and civil society. Cambridge: Cambridge University Press.

Simmons, Jon, and Tricia Dodd, eds. (2003) Crime in England and Wales 2002/3. Home Office Statistical Bulletin 07/03.

www.homeoffice.gov.uk/rds/crimeew0203.html

Walmsley, Roy (2003) World prison population list (fourth edition).. Findings 188. London: Home Office Research, Development and Statistics Directorate.

Wright, Martin (1982) Making good: prisons, punishment and beyond. London: Burnett Books and www.restorativejustice.org

Wright, Martin (1999a) ‘Key questions on victim/offender mediation.’ In: Juvenile offender-victim mediation, ed. by Beata Czarnecka-Dzialuk and Dobrochna Wójcik. Warsaw: Oficyna Naukowa.

Wright, Martin (1999b) Restoring respect for crime. Winchester: Waterside books.