Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом М., М.Д. до Д. та Д.О. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди; за зустрічним позовом Д. та Д.О. до М., М.Д. про захист честі, гідності та відшкодування шкоди,

У грудні 1999 р. М., М.Д. пред’явили в суді позов до Д. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що в провадженні Верховинського районного суду знаходиться цивільна справа за їхнім позовом до Д. з приводу суміжного землекористування.

Відповідачем суду була надана копія скарги, адресована головам Косівської міської ради, Косівської районної ради та Івано-Франківської обласної ради, в якій розповсюджено відомості щодо них, які не відповідають дійсності та порочать їхню честь і гідність.

Зокрема, що їм “незаконно наділили землю в інтернатському саду”, що вони “вчинили самозахват землі, яка належить до будинку № 49”, що М.Д. “свавільна, нахальна та брехлива жінка”, яка ”обливає брудом чесних порядних людей як за радянських часів, так і в теперішній час”.

Посилаючись на зазначені обставини, просили суд зобов’язати відповідача спростувати поширену інформацію, яка не відповідає дійсності, порочить їхню честь і гідність та стягнути з нього 3000 грн. моральної шкоди.

У жовтні 2000 р. аналогічні позовні вимоги пред’явили й до Д.О., посилаючись на те, що ініціатором написання скарги була вона, та збільшили розмір моральної шкоди до 10000 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідачі пред’явили зустрічний позов про захист честі, гідності та відшкодування шкоди.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що з 1995 р. М., М.Д. у скаргах, адресованих районній, обласній адміністраціям, обласному відділу культури та судовим органам, поширюють щодо них неправдиві відомості, які порочать їхню честь і гідність та завдають моральної шкоди. Зокрема, зазначали, що позивач Д. незаконно одержав квартиру, побив курей, поламав огорожу.

Просили зобов’язати відповідачів спростувати ці відомості та стягнути з них по 5000 грн. моральної шкоди.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2003 р. позов М., М.Д. та зустрічний позов Д., Д.О. задоволено частково: стягнуто з Д. та Д.О. на користь М. по 1100 грн. моральної шкоди з кожного і на користь М.Д. по 1100 грн. моральної шкоди з кожного; стягнуто з М. та М.Д. на користь Д. по 1000 грн. моральної шкоди з кожного та на користь Д.О. по 1000 грн. моральної шкоди з кожного.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 березня 2004 р. рішення районного суду скасовано в частині задоволення зустрічного позову та провадження в справі в цій частині закрито. У решті - рішення залишено без зміни.

У касаційній скарзі Д. та Д.О., не погоджуючись із постановленими судами рішеннями, просять їх скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи частково основні та зустрічні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що сторони заподіяли одна одній моральну шкоду, оскільки зводили наклепи, писали безпідставні скарги в різні інстанції.

Проте погодитися з такими висновками суду неможливо з наступних підстав.

Відповідно до ст. 7 ЦК України (у редакції 1963 р.), з підстав якої заявлено позовні вимоги, громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 „Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій” (з наступними змінами та доповненнями) при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст. 7 ЦК України, суди повинні з’ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред’явлений позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб або хоча б одній людині.

Виходячи з цього позивачі як по основному, так і по зустрічному позову мали вказати в позовній заяві та в судовому засіданні, а суд перевірити та мотивувати в рішенні, які саме неправдиві відомості щодо кожного з них, в який спосіб і коли були поширені кожним з відповідачів, з’ясувати чи ганьблять вони честь, гідність або ділову репутацію позивачів.

Проте судом цього зроблено не було.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції цих роз’яснень не врахував і на порушення вимог статей 15, 62, 202-1 ЦПК України (у редакції 1963 р.) не навів обставин (фактів) на підтвердження свого висновку про покладення на відповідачів обов’язку відшкодувати моральну шкоду.

На зазначені порушення вимог закону не звернув уваги й суд апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення районного суду в частині зустрічних позовних вимог і закриваючи провадження по справі в цій частині, він виходив із того, що спір між тими ж сторонами про той предмет і з тих же підстав вже був вирішений судом і є таке, що набрало законної сили, рішення Косовського районного суду від 2 грудня 1997 р.

Проте такі висновки суду не ґрунтуються на матеріалах справи й на вимогах закону.

Зі змісту зазначеного рішення (а.с. 215-216) убачається, що Д.О. стороною по справі не була. Крім того, судом першої інстанції належним чином предмет і підстави позову, пред’явленого Д., Д.О., з’ясовані не були.

Оскільки відповідно до ст. 7 ЦК України щодо вимог громадянина про спростування поширених про нього відомостей, що не відповідають дійсності, принижують його честь, гідність, ділову репутацію та компенсацію моральної шкоди встановлюється строк позовної давності один рік, суттєве значення мало з’ясування і часу розповсюдження відомостей.

Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд не з’ясував і в рішенні не зазначив, у чому полягає ця шкода, чим підтверджується факт її заподіяння, яких моральних чи фізичних страждань зазнав позивач. У рішенні суду також не зазначено, з яких міркувань виходив суд, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди. При цьому суд не перевірив і не врахував і майновий стан відповідачів.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п.9 постанови від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне – за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого – спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

При наявності таких недоліків постановлені судові рішення не можуть залишатися в силі.

Керуючись статтями 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Д. та Д.О. задовольнити частково.

Рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 11 грудня 2003 р. та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 3 березня 2004 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до того ж суду першої інстанції для розгляду по суті.

Ухвала оскарженню не підлягає.