розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Т. до приватного підприємця К. про відшкодування матеріальної шкоди, за касаційною скаргою Т. на рішення апеляційного суду Харківської області від 2 липня 2003 р.,

У січні 2003 р. Т. звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 29 грудня 2002 р. він пішов до ресторану “Капель”, який належить приватному підприємцю К. У ресторані по жетону № 17 він здав до гардеробу свій шкіряний плащ, вартістю 3000 грн. Коли закінчився вечір позивач пішов до гардеробу, щоб забрати плащ, але йому плащ не видали. Пояснили, що його викрадено.

Враховуючи викладене, просив задовольнити позов та стягнути з К. 3000 грн. вартості плаща та 51 грн. 50 коп. сплаченого державного мита.

Рішенням Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2003 р. позов задоволено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 2 липня 2003 р. рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2003 р. скасовано. Постановлено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі Т. просить скасувати рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом вимог матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що Т. при передачі плаща до гардеробу фактично уклав договір схову. Цивільна відповідальність особи, яка зберігає речі, за порушення умов договору схову настає згідно ст. ст. 413, 414, 419 ЦК УРСР. Т. позовних вимог з цих підстав не заявляв, а наполягав на відшкодуванні йому шкоди згідно ст. 440 ЦК УРСР.

Проте з такими висновками суду погодитись неможливо, оскільки вони суперечать нормам чинного законодавства та матеріалам справи.

Судом встановлено, що Т. залишив свій плащ у гардеробі ресторану “Капель”. Даний ресторан належить приватному підприємцю К.

В судовому засіданні факт втрати плаща із роздягальні ресторану, який належить відповідачці, сторони не заперечували.

Суд першої інстанції правильно виходив з того, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Проте помилився у застосуванні норм матеріального права, застосувавши ст. 440 ЦК УРСР.

Звернувши увагу на цей недолік, суд апеляційної інстанції не виправив його, а скасував рішення та відмовив у задоволенні вимог.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що дані правовідносини регулюються главою 36 ЦК УРСР (1963 р.) проте зробив висновок, який не відповідає обставинам справи.

У відповідності до ст. 341 ЦПК України, суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення або змінити рішення, якщо застосований закон не поширюється на ці правовідносини, чи не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Судом першої та апеляційної інстанцій правильно встановлено фактичні обставини, визначено сторони, тому колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України вважає можливим скасувати постановлені у справі рішення та ухвалити нове про задоволення вимог Т. без передачі справи на новий розгляд.

Оскільки факт пропажі плаща із гардеробу ресторану “Капель” не оспорюється, власник даного підприємства є К., то суд першої інстанції обґрунтовано визначив відповідачем саме К., як власника підприємства.

Керуючись ст. ст. 333, 341, 346 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу Т. задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 2 липня 2003 р. та рішення Зміївського районного суду Харківської області від 24 січня 2003 р. скасувати.

Позов Т. задовольнити.

Стягнути з приватного підприємця К. збитки в сумі 3000 гривень та витрати на сплату державного мита в сумі 51 грн. 50 коп., а всього 3051 грн. 50 коп. на користь Т.

Рішення оскарженню не підлягає.